Як я був дитиною, Сталін засудив мене на смерть штучним Голодомором. Німці взяли мене як українця в рядах радянської армії в полон, де хотіли вбити мене голодом і рабством. ЗСА та Ізраїль обманливо звинувачували мене як “Івана Ґрозного.” В результаті, я просидів вісім з половиною років в тюрмі і п’ять років в камері смерти. Хоч невинний, кожного з тих 1800 днів в камері смерти, я боявся, що загину через відчайдушну обману і політичні мотиви зкорумптованих прокурорів та суддів, котрі не шукали справедливости.

Тепер, добігаючи кінця свого життя, Німеччина, держава, котра нещадною жорстокістю убила мільони невинних людей, пробує знищиити мою гідність, мою душу, мого духа, і дійсно, моє життя. Робить вона це шляхом показового політичного судового процесу де, осуджує мене, українського селянина, за злочини, скоєні Німеччиною підчас Другої світової війни. Замість судити тих справді винних німців і фолксдойчів, вибрали мене, чужинця, котрий перебував в брутальному військовому полоні. Німецька зброя тортур в цім судовім процесі включає приховування виправдувальних доказів, фальсифікацію історії, впровадження так званих “юридичних принципів” котрі дотепер не існували в німецькому праві, змови з обманливими прокурорами в Ізраїлі та ЗСА, та нерозсудливу байдужість до кожного аргумента та виправдального доказу, котрі були представлені моїми оборонцями і повинні вже були завершитись моїм звільненням.

Боячись правди, німецький суд і прокурори, подальше відвертаються від справедливості, бо відмовляються:

1. Вижадати від Росії та України Досьє 1627, 1400 сторінковий протокол дослідів НКВД/МВД щодо мене.
2. Ввижадати від Росії та України Досьє 15457, протокол дослідів щодо Ігната Данильченка і особливо протокол його допиту про мене, проведженим на бажання американських властей в 1983/1984.
3. Вижадати, щоб була зроблена професійна експертиза над високоякісними фотографіями підпису на документі 1391 з Травників, котрого фальшиво приписують мені.
4. Прийняти як історичний факт, що фашисти голодом катували військополонених українців таких як я, щоб 3.5 мільони з них загинуло.
5. Прийняти як історичний факт, що на підставі непереборних доказів з многих країн та свідків, військополонені в Травниках були справді примушені загрозою смерті і були страчені за спробу дезертирства.
6. Прийняти як історичний факт, на підставі цілого запротокольовання в судах ЗСА та Ізраїлі, що мене вже раніше заскаржували і виправдали та звільнили за ці самі злочини, котрі приписують мені тут.

Я вижив жорстокість Сталіна та фашистської Німеччини, як і несправедливий смертний вирок Ізраїлю та ЗСА. Я пережив неймовірні сталінські страхіття і смерть Голодомором, в фашистських лаґерах смерть з голоду і людоїдства, а в ізраїлській тюрмі — шибеницьку смерть. Теперішний суд — це тільки остаточне виконання цих несправедливих та страшних смертних вироків. Не залишилось мені іншого способу показати світові, якою пародією виявився цей суд. Тому, повідомляю, що якщо цей суд не прийме історичних фактів і не вжиє повноважень, щоб розшукати додаткових вирішальних доказів, котрі ще не перед судом, та не прийме свого обов’язку осягти справедливости замість створювати політичний цирк, то я за два тижні проголошу голодівку.

Іван Дем’янюк

Видання:

історичних настінних карт –

“Сірий клин ”, “Малиновий клин”, “Зелений клин”, “Берестейщина”, “Галичина” .

туристичних карт –

“Українські місця в Словаччині”, “Українські місця в Угорщині” ,
“Українські місця в Румунії”.

книг –

про велич української нації , про походження української нації ,
“Історія українського народу” (ілюстрована) – авт. С.Семенюк

репродукцій картин

української Божої Матері.

Львівське видавництво «Сполом» у грудні 2010 р., при сприянні Львівської облради ЛОДА і фонду «Україна-Русь», видало спогади відомого військовика-бандерівця Луки Павлишина «На грані двох світів», які записав і підготував до друку літератор і наш активіст Василь Щеглюк.

Педагог Л.Павлишин (1907-1987рр.) став членом ОУН у 1938р. Був одним із провідників Радехівщини у 1939р. (псевдо «Вовк»), крайовим військовим референтом ОУН у Кракові на початку 1941р., заступником керівника Північної похідної групи у 1941-42рр. («Вовк», «Климчук», «Наборовський»), з якою дійшов до Києва, військовим референтом краю «Захід», обласним командиром загонів самооборони Дрогобиччини (1942-43рр.), а до травня 1944р. – одним з ініціаторів створення УПА, командиром групи УПА «Схід» (полковник «Ігор»), яка разом з УПА «Північ» здійснила прорив із оточення військ НКВС під Гурбами. Перейшовши у підпілля (псевдо «Регент»), у 1945-50 рр. працював у Львові директором школи і зав. райвно, у Проводі ОУН відповідав за зв’язки з закордоном (згодом КДБ про це так і не довідалось!) під керівництвом відомого Є.Березняка, який був на посаді зав. міськвно. Заарештований у 1950р. – після загибелі Р.Шухевича, коли було розконспіровано багато явочних квартир та підпільників ОУН. Перебував у ГУЛАГу до 1961р., був одним з організаторів Норильського повстання. Не знаючи про його підпільну діяльність, деякі оунівці, що вижили, вважали полковника «Ігоря» ледь не зрадником, тому спогади – це не тільки історичний, а й сповідально-оправдальний документ.

Спогади Л.Павлишина, який від студентських літ товаришував із С.Бандерою, Р.Шухевичем, О.Гасиним, В.Горбовим, знався з Д.Грицаєм, М.Лебедем, В.Куком, панорамно і правдиво висвітлюють історію нашого національно визвольного руху у 1914-1950рр. (у них згадано понад 350 прізвищ та псевдонімів).

Частково (за період з 1938 по 1961рр.) ці спогади були використані В.Щеглюком при написанні та виданні ним у 1992р. першого в Україні документального роману про ОУН-УПА «…Як роса на сонці», що розійшовся по світу 20-тисячним тиражем. Про свої стосунки з Л.Павлишиним і КДБ В.Щеглюк написав у есе-дослідженні «Таємниця полковника «Ігоря». Крім цього, цей автор видав 10 збірок поезій (найновіша – «Розсипані намиста»), готує до друку збірку політичної сатири та гумору.

Книжку «На грані двох світів» можна замовити за телефоном (38) 098972615

Галина Капініс

м.Львів

Мерія Полтави дасть дозвіл на встановлення в місті пам’ятника гетьману Івану Мазепі, якщо Верховна Рада ухвалить відповідне рішення, а президент підпише його.

Про це сказав мер Полтави Олександр Мамай. На його думку, рішення про встановлення пам’ятника Мазепі — це політичне питання, і його має ухвалювати керівництво країни, а не міста.

«На моє переконання, мер повинен займатися дорогами, тролейбусами, харчуванням дітей у школах та дитячих садках тощо. Що стосується Мазепи, впевнений на 100%, що це політичне питання. Воно лише штучно розділяє полтавчан. Якщо Верховна Рада ухвалить рішення, і його підпише президент, я його виконаю, яким би воно не було», — сказав він.

При цьому мер Полтави зазначив, що якби питання про встановлення пам’ятника усе-таки виносилося на розгляд міськради, він утримався б від голосування.

Крім того, Мамай повідомив, що в нинішньому році не буде пишних святкувань на честь 302-ї річниці Полтавської битви. «На святкування 302-ї річниці буде витрачено набагато менше коштів — цього року не буде державного фінансування. Тому запрошувати гостей з інших країн ми не будемо. На святкування зберемо полтавців, зробимо історичну реконструкцію фрагмента Полтавської битви», — розповів він.

Мер також повідомив, що в поточному році планується повернути первісний вигляд Пам’ятнику захисникам Полтавської фортеці та її коменданту, увінчавши його двоголовим орлом.

«Я читав про самого полковника, він насправді дуже багато зробив для міста. Свого часу пам’ятник дійсно був увінчаний двоголовим орлом. З його установки практично все зроблено, залишилося на день-два роботи. Можливо, відкриємо його навесні, але ще подивимося, до якої дати приурочити цю подію», — зазначив Мамай.

Як відомо, пам’ятник Мазепі вже виготовлений і знаходиться на території виробника — київського комбінату «Художник», оскільки не вирішено питання про його розміщення в Полтаві. При цьому пам’ятник почали вже розкрадати, зокрема познімали бронзові ґудзики.

Пам’ятник, виготовлений на пожертви громадян з усієї України, мали встановити ще у 2009 році, до ювілею Полтавської битви, але через протидію тодішнього мера — бютівця Андрія Матковського — встановлення монументу зірвалося.

Днями екс-президент Віктор Ющенко пообіцяв ініціювати збір підписів за встановлення пам’ятника Мазепі.

Напередодні візиту президента України до Варшави українці, які живуть у Польщі, закликали поляків не вірити Віктору Януковичу та «не зміцнювати «єгипетську стабільність» в Україні».

Про це вони написали у зверненні до влади Польщі та до її громадськості, повідомляє Gazeta.ua.

Автори звернення,зокрема, закликають не вірити запевненням Януковича, що в Українї немає загрози демократії.

«Саме за влади Віктора Януковича демократія у нашій державі зазнала найбільшого утиску. У 2010 р Україна знизилася на 14 пунктів за Індексом демократії, що демонструє найбільший її регрес серед усіх держав Європейського континенту. Крім того, Freedom House виключила Україну з переліку вільних країн і перенесла до тієї самої групи, де знаходяться Китай, Росія, Єгипет, Іран і Венесуела», − йдеться у зверненні.

Польські українці наполягають, що «реформи, про які гучно розповідає український уряд Миколи Азарова не покращують економічної ситуації».

У зверненні наводиться приклад, що за часів правління Партією Регіонів Україна зійшла з 162-ї на 164-у сходинку за Індексом економічної свободи України і посідає зараз останнє місце у Європі.

«У країні утримується високий рівень корупції, а парламент, контрольований президентом, і уряд відкликають антикорупційні закони, що були раніше ратифіковані в рамках реалізації зобов’язань перед Організацією Економічної Співпраці й Розвитку», − йдеться у заяві.

Польські українці звертають на загрозу в Україні свободи слова, на впровадження цензури в ЗМІ.

«У 2010-му в рейтингу свободи слова, складеному організацією «Репортери без кордонів» Україна знизилася на 42 пункти і опинилася на 131 місці», — зокрема, зазначили вони.

Йдеться також про занепокоєння організацією Human Rights Watch ситуацією із дотримання прав людини в Україні, тиском на медіа та застосуванням тортур до затриманих.

Українці, що живуть у Польщі, заявляють також про використання правоохоронних органів у політичних переслідуваннях.

«Відкрито 18 карних справ щодо політичних конкурентів попереднього уряду. В Україні мають місце політичні переслідування. Українська влада вдається до залякування діячів позаурядових організацій, науковців, письменників, блогерів», — заявили вони.

«Віримо, що у стосунку до України Польща не повторить помилок, що були нещодавно зроблені у стосунках з авторитарним білоруським режимом Олександра Лукашенка, і не буде своїм становищем зміцнювати „єгипетську стабільність» в Україні», — йдеться у листі.

22-го січня в Україні, як відомо, відбулися численні заходи у більшості обласних центрів та міст з нагоди Дня Соборності. У Києві, Львові, Луцьку створили «живі ланцюги» єднання. Велелюдне віче відбулося, зокрема, і в столиці Галичини.

Зокрема, виступаючи перед львів’янами, заступник голови Української Республіканської партії Ростислав Новоженець зробив, на нашу думку, декілька цікавих акцентів. Далі – пряма мова:

«Чому ми, українці, з недовірою ставимось до більшості сучасних політиків? Та нам вже набридла напівправда, політичний дальтонізм та постійна підміна понять. От і сьогодні усі говорять про соборність, маючи на увазі єдність сходу та заходу України. Але це не зовсім так. Бо Соборна Україна в розумінні її творців у 1919-му році – це об’єднання всіх етнічних українських земель в єдиній Українській Державі. 92 роки тому Україна займала площу на 60% більшу від нинішньої території.

Ми втратили Лемківщину, Надсяння, Холмщину, Підляшшя, що відійшли до Польщі; Берестейщину і Гомельщину – тепер належать Білорусі; Стародубщину, Східну Слобожанщину, Кубань – нині Російська Федерація; Придністров’я – зараз невизнана квазідержава; Південня Букавина, Мармарощина – у складі Румунії; Південна Лемківщина – Словаччина.

До речі, маловідомим залишається факт підписання договору 28 травня 1918-го року між гетьманом України Павлом Скоропадським та головою Законодавчої ради Кубанської Народної Республіки Миколою Рябоволом про возз’єднання двох держав.

В силу вказаних обставин, нинішня Україна не є соборною державою. Бо третина її території перебуває в руках сусідів.

Відзначаючи День Соборності, влада взагалі вкладала у це свято зовсім інший зміст. Можна було почути і про возз’єднання України з Росією (Переяславська Рада, 1654 рік), і про «Золотий вересень» 1939-го (приєднання західної України до УРСР). Ну а Янукович у своїй промові довільно визначив соборність як єднання східної і західної України (наскільки змаліли керівники Української Держави порівняно хоча б з першим її президентом істориком Михайлом Грушевським).

Але коли про 22-го січня 1919-го року повсюдно згадували у День Соборності, то про дату рівно за рік перед тим усі, в тому числі й демократи, свідомо промовчали. А 22-го січня 1918-го року після 250-ти років неволі повстала Самостійна Україна, що в новітній історії для нас є найважливішою подією. Бо без проголошення самостійності годі взагалі говорити про соборність. Адже удесятеро менша ЗУНР об’єдналася уже з існуючою самостійною УНР.

Але пояснення такої забудькуватості нинішніх політиків в тому, що, визнаючи самостійність української держави 1918-го року, потрібно відповісти на запитання, куди ця держава зникла з політичної карти світу? А знищена вона була більшовицькою Росією після тривалої кровопролитної війни. І тому всі наступні 70 років до 24-го серпня 1991-го року слід вважати московською окупацією. А звідси – не було ніякої громадянської війни – це була війна україно-російська, та й Червона армія не є визволителькою, в тому числі і для східної України, бо потопила в крові нашу першу в новітній історії державу – УНР. Ну а нинішнє керівництво України є прямими нащадками тих, хто ліквідовував самостійну Українську Державу 1918-го року. То як же вони про це будуть сьогодні згадувати?

Отож, нині Україна не є самостійною державою, і тому на порядку денному має стати боротьба за повне і остаточне визволення. У той час, коли українці в Україні складають 78%, на найвищих посадах в державі немає жодного українця. Тому, за словами Я.Стецька, потрібно раз і назавжди покінчити з пануванням в Україні неукраїнської меншості над українською більшістю».

Подаємо повідомлення, яке з’явилося в ЗМІ, з коментарями від “Тризубу” ім. С.Бандери в дужках.

17 січня 2011 року ТСН повідомили, що в Запоріжжі невідомі вистрілили в будівлю Жовтневого районного суду, де слухаються ряд резонансних справ, зокрема, справа з підриву пам’ятника Сталіну, повідомив голова Жовтневого районного суду Віктор Татарінов. (Іншими справами суд не займався і не займається?)

«У неділю 16 січня після 19:00 невідомий вистрілив у вікно на першому поверсі, де знаходиться кабінет судді. Це було єдине вікно, яке світилося на той момент. Суддя просто затримався на роботі. (Стаханівець, мабуть, і план перевиконує?) Куля пролетіла над його головою і потрапила в шафу. Було пошкоджено скло, штора, жалюзі і меблі», — розповів Татарінов. Він також зазначив, що суддя, чий кабінет потрапив під обстріл, не мав відношення до резонансних справ. (Судив чесно, хабарів не брав, ворогів не мав?)

При цьому Татаринов не виключив, що нападники можуть бути зацікавленими особами: «Після погроз певних сил, які звучали на адресу суддів та інших чиновників, можна таку версію допустити. Хоча може бути і просте хуліганство». (Але бандерівці – скоріш за все.)

Як повідомив перший заступник прокурора Запорізької області Олександр Попович, «за результатами огляду місця події знайдено розплющений металевий предмет сірого кольору, схожий на кулю пневматичної зброї». Він не виключив, що невідомий стріляв з даху або вікна одного з сусідніх будинків. (Сусідній будинок, подвійне скло, жалюзі, штора, меблі – мабуть це та пневматика, з якої “тризубівці” планували збити президентський літак).

«Зараз правоохоронні органи Запоріжжя вживають усіх заходів для розкриття злочину. Перевіряються всі версії. Встановлюється особистість того, хто стріляв і зброя, з якої стріляли», — заявив Попович. (А що там перевіряти – звичайно ж націоналісти винні, тим більше, що вже затримані за акт обрізання пам’ятника Сталіну).

У справі про стрілянину по будівлі Жовтневого райсуду порушено кримінальну справу за ч.4 ст.296. Кримінального кодексу України (хуліганство із застосуванням вогнепального або іншого предмета, спеціально використаного для нанесення тілесних ушкоджень). (А якому тілу ушкоджень завдано, невже в портрет Пахана влучили?)

У зв’язку з подією посилені заходи охорони судової установи. (Охороняти урядовців, охороняти посадовців, охороняти правоохоронців, а де ж набратись охоронців?)

(Які ще правопорушення висмокчуть з пальця сучасні сталінські вискребиші для висунення чергових звинувачень проти націоналістів? Які ще “геніальні” докази і факти вигадають лівозахисні органи?)

Прес-служба ВО “Тризуб” ім. С. Бандери

Про себе писати важко, але спробую. Висновки робити вам, а завдання, яке я перед собою ставлю, — це тільки деталізувати факти мого затримання в Жовтневому райвідділу міліції м. Запоріжжя 1 січня 2010.

Отож, сьогодні (1 січня 2011 р. – ред.) близько 4.00 ранку, коли ще продовжувалося святкування Нового Року, мені подзвонив один з керівників міського УМВС і сказав, що треба терміново переговорити, спитав, де я знаходжусь і запропонував відправити за мною машину. На той момент, не знаючи нічого про знищення пам’ятника Сталіну, я погодився поїхати-переговорити.

Вже в Жовтневому райвідділку, куди мене привезли десь о 4.20, я дізнався про вибух.

Після короткої розмови про те, що я знаю про цю подію, до мене приставили міліціонера і відвели в окрему кімнату, попередньо, без жодних пояснень, забравши в мене мобільний телефон.

Жодних причин мені не говорили, протокол про затримання не складали.

Близько 5.30 я спитав у міліціонера про свій статус: затриманий я чи ні, а якщо так, тоді через що? Він так і не зміг відповісти, але сказав, що йти звідси я не маю права. Тоді я почав вимагати, щоб мене поставили до відома про причину мого знаходження в райвідділку. Міліціонер врешті-решт подзвонив власному керівництву і мені повідомили, що я затриманий, але протокол ще не складали, бо «не до того зараз».

Так, періодично змінюючи кімнати і «охоронців» я провів час до 11.00. Жодного протоколу про затримання так і не було складено, тому хто я – свідок, підозрюваний чи звинувачуваний, я так і не знав протягом 6 годин затримання. Також не віддавали і телефон, а тому я не міг жодним чином повідомити про місце свого перебування та викликати адвоката.

Близько 12.00 я дізнався, що в цьому ж райвідділі перебувають представники місцевої «Свободи» по тій самій справі і до них теж не пускають адвоката. Усвідомлення того, що я не один, трохи розвіяло погані думки.

Потім почалися допити, які для мене тривали до 17.00. Основною версією була і залишається та, що до вибуху причетний «Тризуб» ім. Степана Бандери. По цій темі і було найбільше запитань: наявність знайомих, зв’язків, телефонів та ін. цієї структури.

Я не знаю, хто стоїть за цим вибухом, але про кращий подарунок на Новий Рік – знищення пам’ятника Й. Сталіну – я і мріяти не міг.

Отож, слава тим патріотам, що не дивлячись на важкий для всіх нас час, продовжують активно діяти заради Української Нації.

Голова ЗОМГО «Небо»
Ігор Артюшенко

У Львівському національному університеті відбувся міжнародний науковий семінар «Внесок Володимира Кубійовича в національну географію та картографію». Захід присвячено 110-літтю від дня народження вченого. Організаторами виступило керівництво ЛНУ, Українське Географічне Товариство та Географічна комісія НТШ. Доповіді виголосили науковці зі Львова О.Шаблій, І.Ровенчак, Києва: Р.Соса, І.Ковальчук, Тернополя: О.Заставецька, Луганська: Ю.Кисельов, з Німеччини: Г.Гайнц тощо.

Семінар досліджував формулу: ВМК=ГУ+УЦК+ЕУ, де ВМК – Володимир Михайлович Кубійович, ГУ – географія України, УЦК – Український центральний комітет, ЕУ – Енциклопедія українознавства. Все це – три найважливіші етапи життя Кубійовича, яких би вистачило на трьох поважних вчених.

Вершиною досліджень ГУ є дві фундаментальні праці: «Атляс України й сумежних країв» (1937 р.) та «Географія українських й сумежних земель» (1938 р.).

УЦК – це громадська легальна організація українців у Генеральній губернії з центром у Кракові у період нацистської окупації Польщі. УЦК Кубійович очолював з 1940-го по 1945-й рік. Комітет опікувався освітніми, культурними, церковними і частково – господарським справами українського населення Губернії (з 1941-го туди входила Галичина). Зокрема, Кубійович долучився до створення основи майбутнього регулярного війська України – дивізії «Галичина».

ЕУ – видано Кубійовичем 21 том Енциклопедії, з них 4 – англійською мовою, 3 вийшли вже після смерті. Ця енциклопедія стала у вільному світі джерелом об’єктивної інформації про українство, візитною карткою нашої нації.

Кубійович народився 23 вересня 1900-го року у місті Новий Санч на Лемківщині (тепер – Польща). Помер у Франції 2-го листопада 1985-го року. Похований біля Парижу у місті Сарасель.

На згадку про діяльність Кубійовича у Львові встановлено меморіальну таблицю (2002 р.), а на місці спорудження майбутнього пам’ятника закладено камінь (2000 р.).

В неділю на Андрія свідомі українці відзначали 120-річчя від дня народження визначного військово-політичного діяча, великого українця, другого голови ОУН Андрія Мельника. Головні заходи із вшанування відбулися на Львівщині у селі Якубова Воля Дрогобицького району, де 1890-го року народився А.Мельник.

Спочатку у місцевій церкві відслужили службу Божу, потім учасники вшанувань побували на могилі батьків Мельника (пам’ятник зведено у кінці 30-х років, дивним чином він не зруйнований московською окупаційною владою), відвідали стелу на городі одного з сучасних родичів Андрія Мельника, який встановив її у кінці 80-х років, побували на місці у старому саду, де колись стояла хата, у якій народився Мельник, а також біля пам’ятного каменя на місці, де була садиба, в якій А.Мельник підростав.

Проте, головні події відбувалися біля пам’ятника у А.Мельнику у центрі села. До речі, сам пам’ятник відкрито 23 липня 2006 року за фінансової підтримки Львівської обласної ради (скульптор Петро Кулик). На вічі виступили голова Львівської крайової організації ОУН Олег Гринюк, представники з київського відділення ОУН, заступник голови районного КУНу, заступник голови Дрогобицької районної ради та інші. Прикро, але повністю захід проігнорували керівництво районної та обласної адміністрацій.

Виступаючи на вічі, заступник голови УРП Ростислав Новоженець, зокрема, наголосив, що Андрій Мельник в Україні належно не оцінений сучасниками і незаслужено забутий. Одиниці лише знають, де він народився і що помер у далекому Люксембурзі. Маловідомими для широкого загалу є й такі факти: Андрій Мельник відзначився у боях з москалями на горах Маківка та Лисоня (1915 р.), він брав участь у придушенні більшовицького заколоту на заводі «Арсенал» у Києві (1918 р.), був начальником штабу армії УНР, одним з організаторів УВО, а після смерті Євгена Коновальця очолив ОУН, якою керував впродовж 26-ти років. Мельник побував в московському полоні, 4 роки відсидів в польській тюрмі, вісім місяців – у німецькому концтаборі «Заксенхаузен».

Водночас, Р.Новоженець наголосив, що говорити про Мельника усе ж потрібно у сучасному контексті. І, зокрема, звернув увагу, що найвищі посади в нашій державі обіймають виключно представники національних меншин. Тобто, Україна досі окупована. Звідси і вся антинародна, антидержавна, антиукраїнська політика чинної влади. Тому нам сьогодні, заявив Р.Новоженець, потрібні нові Мельники, які б очолили визвольну боротьбу за українську Україну.