Архів рубрики ‘ Статті

проституціяОсіння спроба відправити ринок секс-послуг України в законне русло не вдалася — нардепу від депутатської групи «Воля народу» Андрію Немировському довелося відкликати свій законопроект «Про регулювання проституції та діяльності секс-закладів» після місяця з моменту реєстрації. Документ розкритикували як прихильники, так і противники декриміналізації секс-послуг, проте своєї мети, за словами автора, він досяг: виніс питання про статус «найдавнішої професії» на публічні дискусії. Одна з них, призначена до Міжнародного дня захисту секс-працівників від насильства, пройшла минулого тижня у столичному Центрі візуальної культури. Там виступала Дафна Рачок, редактор онлайн-видання «Критика політична», гендерна дослідниця:
— Дискусії про секс-роботи не вщухають вже кілька десятиліть, а до консенсусу, здається, все ще дуже далеко. Давайте спробуємо розібратися з різними моделями регулювання секс-роботи, а також з їх достоїнствами і недоліками. Обмовлюся, під секс-роботою я буду мати на увазі в першу чергу проституцію, поговорити про порнографію та інших видах секс-індустрії ми навряд чи встигнемо.

Ідеї ​​аболіціонізму (відносно проституції) беруть свій початок в британському фемінізмі XIX століття. Аболіціоністи стверджують, що проституція, як явище, — результат чоловічого сексуального бажання, що жодна жінка ніколи не погодиться добровільно займатися проституцією, а, отже, залучених в проституцію жінок необхідно негайно врятувати, бо вони — жертви сексуального насильства і патріархату. Хоча проституція для аболіціоністів і не є злочином, основними мішенями стають саме секс-працівниці: часто в рамках аболиционистской політики вони не можуть об’єднуватися в профспілки (так як це може бути розцінено як «пропаганда проституції») або працювати разом (одну з них можуть заарештувати за «сутенерство»). Читати запис повністю »

12-му Президенту України Петру Порошенку

Відкритий лист-наказ виборця про невідкладність українізації

Високодостойний пане Петре!

Ваша блискуча і блискавична перемога вселяє надію, що дійсно заживемо по-новому. Такого карколомного успіху на виборах не мав жоден з кандидатів у президенти. Виграшу в один тур ще удостоївся лише перший президент новітньої України Л.Кравчук. Але відрив від найближчого конкурента на виборах у Вас найбільший – 41,89%. Це результат кращий ніж у того ж Кравчука на 3,57%. Кредит довіри отриманий Вами у виборців – величезний. Але, кому багато дано, з того і багато спитається.

Жоден з Ваших попередників у незалежній Україні, свідомо чи не свідомо, так і не спромігся вирішити головне завдання нашого часу – Українське Питання. Бо для чого ж тоді і для кого було проголошувати незалежність? Українці скористались своїм правом на самовизначення, сподівались, що стануть господарями у власній державі. Але не так сталося, як гадалося. В Україні продовжувалось панування неукраїнської меншості над українською більшістю. Зі всіма негативними явищами: занепадом української мови, культури, звичаїв, традицій – всього того, що вирізняє нас українців від інших, є нашою ідентичністю, кодом. І як наслідок — маємо перманентну недовіру до влади в Україні, як питомо чужої і ворожої до українства. Майданні протести 2003 і 2013-14 років найкраще тому підтвердження. А там, де денаціоналізація відбулась найглибше, вже маємо окупований Крим, терористів на Донбасі, диверсії в Одесі тощо.

Відповідь на “що робити?” слід шукати у нашій історії. Коли російські більшовики у 1920 році окупували самостійну Українську Народну Республіку вони наштовхнулись на небачений опір місцевого українського населення. З метою упокорити Україну москалі вдались до єзуїтського прийому – взяли на озброєння теорію першого президента тієї ж УНР М.Грушевського про необхідність і першочерговість українізації для остаточного звільнення українства з московського рабства. Отож, з 1923 по 1933 роки в УРСР небаченими темпами зростала кількість україномовних навчальних закладів, газет, театрів, все діловодство перевели на українську мову. Українців за національністю масово ставили на керівні посади. Це було справжнє національне відродження, що дало світові багатьох визначних діячів-українців в галузі літератури, культури, науки тощо. Саме тоді зродилось гасло-дороговказ М.Хвильового “Геть від Москви!”, але для московських імпер-комуністів це вже було занадто — почались репресії, терор.

Дуже символічно, але написання цього листа співпало з іншою сумною і водночас повчальною історичною датою. 5 червня 1775 року російські царські війська за наказом імператриці Катерини ІІ зруйнували українську вольницю Запорозьку Січ. Почалось тотальне нищення всього українського, силою насаджувалась російська мова, традиції, спотворювалась наша історія, відбулось масове переселення росіян в Україну, вони ж заполонили тут більшість керівних посад. Згодом цей процес назвуть русифікацією. Хоча б коректніше його називати омоскаленням. Адже, Русь – це Україна, а росіяни (москалі) до Русі жодного стосунку не мають, хіба що вкрали цю назву нашої держави.

З новою силою русифікація була розгорнута в УРСР та на інших українських етнічних землях Радянського Союзу після Голодомору-геноциду українців, організованого тією ж московською окупаційною владою. І лише після проголошення незалежності України у 1991 році процес дещо пригальмувався, але не зупинився. Зрозуміло: аби подолати русифікацію необхідно провести зворотній процес — українізацію. Русифікація нав’язувалась силою і українізація повинна втілюватись через тверду і рішучу державну політику протекціонізму.

У “Мині Мазайлі” П.Куліша головна героїня верещить, що “лучше быть изнасилованной, чем украинизированной”. Таке світосприймання і у нинішніх сепаратистів на Сході і в Криму. Але, собаки гавкають, а караван іде. Годі зважати на лемент українофобів, що заважають будувати українську Україну, бо, скажімо, російськомовна Україна, це вже не Україна, а Росія.

Що першочергово вчинили російські окупанти в українському Криму. Заборонили трансляцію українських телеканалів, тут же перевели на російську мову українські школи, вищі навчальні заклади, закрили українські церкви УПЦ КП і УГКЦ, і навіть встигли демонтувати пам’ятник гетьману України П.Сагайдачному. І це на нашій землі! Ну, а в самій Росії, де українців втричі більше, ніж росіян в Україні, — немає жодної української школи, не видається жодної україномовної газети, не кажучи вже про відсутність українських радіо- і телепередач, театрів тощо. І це на тлі постійного волання з боку РФ про порушення прав росіян в Україні. Чому ж тоді в Україні досі на телебаченні і радіо панує окупаційна російська мова, чому більшість газет і журналів видається російською і масово завозиться з Росії російськомовна література, чому українська держава фінансує російські школи і внз, чому безкарно веде промосковську пропаганду УПЦ МП? Чому у Верховній Раді України лише 22% українців, чому в державних адміністраціях на Сході і Півдні України панує недержавна мова?

Ваше гасло жити по-новому, в яке увірували майже десять мільйонів громадян України, слід розуміти як жити по-українськи.

В ім’я “Небесної Сотні” — даєш українізацію!

Президент Благодійного фонду “Україна-Русь”

Ростислав Новоженець

Уроки Криму для ЗСУ

Насильницьке приєднання, загарбання (анексія) Російською Федерацією частини української території – Криму оголило серйозні проблеми у державному будівництві, передусім, у Збройних Силах України.

Після проголошення незалежності України у 1991 році, природньо, що з наших земель мали б бути виведені окупаційні радянські (читай – російські) війська. Так поступили, зокрема, в прибалтійських державах. Ми ж вирішили дислоковані на території України російські армійські підрозділи перетворити на українські. Але пішли шляхом не кардинальних, а косметичних змін. Змінили державний прапор, герб, гімн. А офіцерський склад, значна частина генералітету формально присягнули Україні, та по-суті залишилися вірними радянській імперії. Згодом, в армію на керівні посади вони привели своїх дітей, які за духом мало чим відрізнялись від батьків. У начебто українській армії збереглися старі радянські звання, відзнаки, традиції, історична тяглість, команди, та й здебільшого російська мова. Чи така армія може протистояти російській армії!? Та навіть на ментальному рівні – ні, бо вони між собою мало чим відрізняються і як це свій буде іти проти свого. То для чого нам така армія, яка не буде воювати проти російського окупанта? Саме з цієї причини в Криму москалям все здали без бою. Соромно мабуть оприлюднювати величезну кількість українських військових, які без докорів сумління преспокійно “переприсягнули” на вірність Росії.

Що слід робити аби в майбутньому таке більше не повторилось?

Читати запис повністю »

Яким має бути новий закон про мови?

Голова благодійного фонду «Україна-Русь» Ростислав Новоженець скерував листа до народних депутатів України Вячеслава Кириленка та Ірини Геращенко, у якому висловив свої міркування про те, яким мав би бути новий мовний закон. Ось текст документу:

«У парламенті Ви стали ініціаторами нового закону про мови і, вочевидь, очолите відповідну депутатську групу з підготовки законопроекту.

Вітаючи таку ініціативу, маю за честь подати деякі власні міркування з цього приводу.

Маю на це моральне право і чималий досвід.

З 1988 року я є членом Товариства української мови ім. Т.Шевченка, яке стояло біля витоків “Закону про мови в УРСР” (1989 р.). У 2000 році, після вбивства у Львові композитора Ігоря Білозора, я був організатором масових акцій на підтримку української мови і автором резонансної ухвали про мови Львівської обласної ради за №311 від 20.06.2000р. Як депутат обласної ради (2005-2010 рр.) я неодноразово готував проекти мовних рішень. З 2008 по 2010 роки я був позаштатним радником-консультантом голови ЛОДА з питань мовної політики. Під моїм керівництвом у 2009 р. видано збірник “Законодавчо-нормативні акти з питання функціонування української мови як державної”.

Читати запис повністю »

Україна — ЄС: “коні — винні”!

Невинних – немає. Винні усі. Тільки в різній мірі. Ці слова одного з ідеологів українського націоналізму, уродженця запорозького краю Дмитра Донцова найкраще характеризують провал євроінтеграційного курсу України.

Так, ще жевріла невеличка надія, що станеться диво і сьогодні-завтра таки буде підписано угоду про асоціацію України з ЄС. Однак, винних у дуже ймовірному зриві зближення з Європою слід назвати якомога швидше. Аби роздати кожному на горіхи і потім не кусати лікті від розчарувань. Адже, обізнаний – значить озброєний. Це – найкраща протиотрута зневірі і байдужості.

Зрозуміло, що найбільша вина лежить на владі і, особисто, на самому президентові. І коментарі, тут зайві.

Однак, величезна вина лягає і на парламентську опозицію. Бо саме три політичні партії – “Батьківщина”, “Удар” і “Cвобода” ввійшли в парламент в значній мірі завдяки проєвропейській риториці. Проте, не розвинули цю ідею у повсякденній діяльності. Самоусунулись від публічних і масових акцій на підтримку входження України до ЄС. Повірили головному своєму опоненту Віктору Януковичу, що той заведе їх до Європи. Знову наступили на ті самі граблі. По суті віддали євроінтеграцію на поталу проросійській владі в Україні. Тому, заява М.Азарова, напередодні самміту у Вільнюсі про згортання євроінтеграції мала б не тільки зняти пелену з очей парламентської опозиції, але й спонукати її до рішучих масових дій. Бо ж одноразовий мітинг, нехай і 150-тисячний у Києві, це ще не революція.

Читати запис повністю »

В результаті чергової раптової та незрозумілої ротації, керівником Львівської облдержадміністрації став одіозний генерал-майор міліції Олег Сало.

Символічним є те, що таке призначення відбулось майже в річницю Помаранчевої революції. Саме в ці дні дев’ять років тому «відзначився» п. Сало — тодішній керівник МВС у Львівській області. Це саме під його керівництвом були влаштовані підпали львівської газети «Поступ» та кабелі місцевої телекомпанії, яка відповідала за трансляцію «5 каналу» у Західній Україні.

Численні утиски активістів опозиційних партій та організацій, репресії та тиск на підприємців за допомогою силових структур – ось той стиль управління, який Олег Сало продемонстрував в 2003 – 2004 роках. Підкидання гранат в офіси опозиційних сил та фальсифікації результатів президентських виборів — далеко не найяскравіший зразок роботи «орлів» п. Сала.

Ще у 2005 році депутати Львівської обласної ради гідно оцінили «заслуги» Сала, давши дозвіл на його арешт. Очевидно, порятунок від тюрми екс-міліціянт побачив в депутатському мандаті, який намагався отримати у списку антиукраїнської партії ПСПУ під керівництвом Наталії Вітренко, та переховуванні на території Російської Федерації.

Вочевидь, не економічними розрахунками керувався Янукович, коли призначав Сала. Напередодні президентських виборів чиновник із «специфічним» досвідом покликаний провести зачистку непокірної області.

Читати запис повністю »

У лавах Української Республіканської партії зараз налічується понад 11,5 тис. членів, що проживають на території різних регіонів країни. Як відомо, УРП – перша офіційно зареєстрована за часів Незалежності політична партія. Однак, через низку об’єктивних і суб’єктивних причин в останні роки ця політична сила почала втрачати свій вплив на процеси, що відбуваються на наших теренах. Які подальші перспективи у розвитку партії? Як впливатиме вона на розвиток подій під час наступних президентських, парламентських та місцевих виборів. На ці та інші запитання відповів новий голова УРП Сергій Джердж під час свого перебування у Львові. Разом з ним перед журналістами виступили заступник голови УРП Ростислав Новоженець та голова Львівської крайової організації УРП Володимир Будулич.

Сергій Джердж:

— Для початку дозвольте представитися. Я — Сергій Джердж, киянин, мені 50 років, в мене батько родом з Галичини, а мати народилась на Кубані. Там також живуть українці. Я закінчив в Україні два вузи -магістр державного управління, кандидат політичних наук, доцент і на сьогодні також очолюю всеукраїнську громадську організацію «Громадська ліга Україна-НАТО».

У квітні цього року мене обрали головою Української Республіканської партії. Закінчився певний період в розвитку, становленні нашої партії. В цей час саме наш лідер і беззмінний прапор УРП Левко Лук’яненко подав у відставку, і він закликав до реформ і змін партійні осередки, що, власне, і відбулося. Всі члени партії йому вдячні, тому що це мудра і поважна людина, яка не тільки 27 років перебувала у радянських концтаборах, але й у наш час продовжує робити мужні вчинки. Такі, як свого часу зробили Гузар або Бенедикт XVI, коли залишили свої посади з тим, щоб всі структури, які вони очолюють, розвивались далі.

Левко Лук’яненко залишається членом партії і є для нас найбільшим моральним авторитетом. Ми ж завершили юридичний період становлення. У нас партія структурована практично у всіх регіонах України. Існують крайові організації. Вони різні за чисельністю, за впливом на місцеву ситуацію, але реально це живі структури, які ми зараз оновлюємо і переформатовуємо з тим, щоб це була така життєздатна, боєздатна, як би сказали військові, організація, що виконувала б ту роль в суспільстві, яку і повинна виконувати політична партія такого національно-демократичного та націоналістичного спрямування.

Читати запис повністю »

Пікет біля управління міліції Львівської області зібрали 16 вересня. Рівно місяць тому до помешкання голови Львівської крайової організації Української Республіканської партії Володимира Будулича зайшли працівники міліції та, не надавши усіх необхідних документів, провели обшук.

На думку республіканців, обшук був незаконним. В процесі силовики вилучили робочий комп’ютер голови обласного осередку. І він, судячи з усього, просто зник. Бо на всі звернення В.Будулича та його колег до міліції з вимогою повернути майно у відповідь була лише мовчанка. Минуло достатньо часу для реагування на заяви, а правоохоронці поводяться так, ніби нічого не сталося. Чим же був обшук: якимись слідчими діями, суть яких досі нікому не зрозуміла, чи притаманним для теперішньої влади методом залякування.

Учасники пітету обурюються, що після стількох років, відколи була проголошена Незалежність України, доводиться спілкуватися з українськими правоохоронними органами як з представниками окупаційної влади.

На заході виступили — заступник голови УРП Ростислав Новоженець, голова ЛКО УРП Володимир Будулич, заступник голови ЛКО УРП Роман Семчишин, юрист ЛКО УРП Григорій Ангел, профспілкові активісти Віталій Ілик, Юрій Соколов тощо.

Читати запис повністю »

УГВР: передпарламент вільної України

Що сьогодні, перед черговим відзначенням Дня Незалежності, говорять пересічному громадянинові слова «Українська головна визвольна рада»? У кращому разі вони нагадують йому рядок із шкільного чи вузівського підручника історії, де говориться про те, що 11-15 липня 1944 року біля села Недільна Самбірського району на Дрогобиччині відбувся установчий збір УГВР, що входило до неї 20 осіб, що невдовзі діяльність УГВР як цілісної структури була припинена радянською службою безпеки, хоча її деякі керівники, члени і представники зберегли її осердя і вели боротьбу проти більшовиків (та керували нею) на українських теренах іще десять років.

Але хіба це вся правда? І хіба це найсуттєвіше?

Ну, а представникам чинної влади, думаю, ці слова взагалі нічого не говорять – хіба що зайвий раз нагадують про існування «клятих бандер», з якими треба щось робити, але з якими нічого зробити так і не вдається.

А тим часом поява і діяльність УГВР стали одним із поворотних пунктів в історії України ХХ століття. І сьогоднішні цілі та методи боротьби українських демократичних сил (знають вони про це чи ні, визнають чи не хочуть визнавати) запрограмовані саме очільниками УГВР.

Від демократії до авторитаризму – і знову до демократії

Справа в тому, що після поразки Української Народної Республіки в українських політичних рухах виразно домінувати тоталітарні й авторитарні течії. На Східній Україні це були більшовики, в усьому орієнтовані на Москву, чи, у кращому разі, націонал-комуністи на кшталт Олександра Шумського, Миколи Скрипника, Панаса Любченка, Миколи Хвильового, Василя Еллан-Блакитного та їхніх численних однодумців. На Західній Україні це були члени Організації українських націоналістів (ОУН), які найрішучишими і найрадикальнішими засобами вели боротьбу із польською окупацією. Так, були на Галичині та Волині й націонал-демократи і навіть ліберали, але проведена польською владою «пацифікація» 1930 року та постійні утиски національно-культурних прав українців підривали їхні позиції, оскільки ефективної стратегії та тактики опору вони так і не змогли напрацювати. Потім було об’єднання більшої частини українських земель під орудою сталінської Москви у 1939-40 роках, потім – німецько-угорсько-румунська окупація, починаючи з 1941-го (на Закарпаття угорська армія прийшла раніше, у березні 1939 року). Здавалося, історичною практикою доведена вищість диктаторських режимів; європейська демократія у ці роки захищається від тоталітарних вихорів на Британських островах чи ховається у горах та лісах Швейцарії і Швеції.

Читати запис повністю »

Необхідно все пам’ятати

Польський сенат ухвалив заяву про трагічні події на Волині в 1943 році. У заяві сказано, що з боку українців по відношенню до поляків мали місце «етнічні чистки з ознаками геноциду». 148 депутатам з партій регіонів і комуністів це твердження поляків виявилось не повним і вони вже вимагають від польської сторони, щоб Сейм Польщі визнав Волинські події «геноцидом польського народу».

Як тут не згадати слова чеського філософа і борця за свободу Карела Гавлічека (1821-1856), який писав, що «москалі, так і поляки претендують на виключне право поневолювати український нарід».

Тотожність думок членів Партії Регіонів і польських кресов’яків вказує на їх спорідненість у ставленні до борців за волю і незалежність України. Як одні, так і інші для утвердження своїх бажань використовують тільки їм вигідні факти. Згадаймо, як на виборчому окрузі п. Т. Засухи, під час виборів у Верховну Раду (округ 94), брались до уваги лише результати тих виборчих дільниць, де за неї проголосувало більше виборців, а результати на інших виборчих дільницях вважалися не правочинними. Аналогічно діють і польські політики, котрі в довготривалій українсько-польській історії згадують лише про ті факти, де вони «білі та пухнасті» (на їх думку).

У листопаді 1918 року була проголошена Західно-Українська Народна Республіка. Поляки відповіли на це війною. Отримуючи допомогу від держав Антанти, у першу чергу від Франції, яка озброїла армію ген. Галлєра, поляки перемогли в українсько-польській війні та окупували Західну Україну.

Читати запис повністю »