Архів рубрики ‘ Статті

Кінець чудової казки про стабільну гривню

Валютна тема – традиційно гаряча в будь-яку пору року. Щонайменше з часів кризи 2008 року побоювання щодо подальшого зростання курсу долара полишали українців, а політики раз за разом мусили обіцяти якщо не «покращення», то хоча б «стабільність» становища гривні. В останні два роки Азаров, Арбузов та Тігіпко по черзі повторювали, як мантру, що все гаразд і ніяких «обвалів» на валютному ринку не буде. Слід визнати, що їм таки вдавалось виконувати обіцянки. До виборів 2012 року девальвації не сталось. Але наскільки довго триматиметься ця стабільність? І наскільки взагалі був сенс так наполегливо цю стабільність утримувати? Останні події показують, що чекати на завершення прекрасної історії про долар за 7,99 залишилось недовго. Є сенс пригадати, що саме нинішні владні політики говорили про гривню і долар та як тримали курс національної валюти. Це проллє світло на проблеми, перед якими постав тепер Нацбанк.

Сумніви щодо міцності національної валюти виникли не сьогодні і не перед виборами. Ще у травні 2011 р. голова Нацбанку мусив запевняти журналістів, що гривня лишатиметься стабільною до кінця року. За пару місяців його слова повторив Микола Азаров. Новий рік українці і справді зустріли з тим самим курсом долара – але вже не з 38 мільярдами доларів золотовалютних резервів, а лише з 31 мільярдом, попри всі сподівання Арбузова і попри сприятливу макроекономічну ситуацію. 7 мільярдів пішло на підтримку сталого курсу. «Стабільність» дається дорогою ціною.

Нове «загострення» обіцянок сталось восени 2012 року. Чимало експертів прогнозували девальвацію гривні на тлі незадовільних економічних показників – криза в Європі спричинила скорочення експорту, і частково через це третій квартал країна закінчила зі скороченням ВВП на 1,3%, слідом за яким може початись рецесія. Вересневе збурення на міжбанку, після якого долар в пунктах обміну виріс до 8,15 грн, вдалось зрегулювати (як і обіцяв Тігіпко). Але ціна долара в обмінках не впала до попереднього рівня і, таким чином, ще більше відірвалась від курсу Нацбанку. Звісно, дозволити офіційний обвал гривні напередодні виборів було б політичним самогубством. Адже ще влітку Партія регіонів внесла стабільну гривню до своєї передвиборної програми. Тому урядовці та Арбузов не здавались і продовжували стверджувати, що ситуація під контролем. Золотовалютні резерви, завдяки яким вдавалось тримати стабільність, танули на очах – до 26 мільярдів доларів станом на 1 листопада.

Читати запис повністю »

Постгеноцидна Україна без гриму та прикрас

Українцям уже давно слід припинити сперечатися з нащадками кагебістів, штатних комсомольців та комуністів з приводу того, був Голодомор 1933 року геноцидом чи ні. Якщо ми не хочемо втратити нашу державність, нам треба боротися з наслідками цієї нашої національної трагедії, без подолання яких Україна і надалі буде залишатися за всіма соціально-економічними показниками серед країн Центральної Америки та екваторіальної Африки та посміховиськом для усієї Європи, включно навіть із євразійською Росією.

Дивує пасивність у цій царині представників української соціології та історіографії, які, схоже, взагалі, не розуміють, про що йдеться. Інакше як черговим проявом постгеноцидного синдрому це не пояснити.

Тому не дивно, що за нас це робили і роблять іноземці: консул Італії в СРСР Серджіо Ґраденіґо, американський історик Джеймс Мейс і його всесвітньо відомий співвітчизник Френсіс Фукуяма. Але навіть порада останнього українській інтелектуальній еліті в його київській лекції 2006 року будувати громадянське суспільство в Україні через засвоєння її громадянами «спільного травматичного досвіду» (тобто належного ставлення до Голодомору – І. М.) не була тією елітою впритул почутою, і це також ніщо інше, як прояв того самого синдрому.

Мета кремлівських катів у 1933 році була в цілому досягнута

Це сьогодні більшість українців має великі проблеми з європейською ментальністю та тотожністю. А до Голодомору українські селяни за своїм світоглядом практично нічим не відрізнялися від сучасних польських селян чи французьких фермерів.

Читати запис повністю »

Крах міфу про «порядок»

Напередодні виборів однієї із ключових тез правлячої команди була ідея про “стабільність”, яка нібито досягнута, і тепер буде підґрунтям для зростаючого добробуту. При цьому, все це постійно протипоставлялося “хаосу”, який наче був невід’ємним атрибутом діяльності зловмисних “попередників”.

Постійно з усіх телевізійних екранів лунали думки про те, що тепер в Україні є справжній господар, який тримає державу міцно в руках, що тепер все упорядковано та налагоджено, державою управляють справжнісінькі професіонали і т.д.

Вибори внесли у ці пропагандистські тези деякі корективи.

Виявилося, що новітній порядок (на відміну від минулого хаосу) – це:

1) мордобій у виборчих комісіях та розпилення сльозогінного газу;

2) особи бандитської зовнішності у приміщенні виборчих комісій;

3) спецпідрозділи, що штурмують ОВК, аби вийняти оригінали виборчих протоколів, які не задовольняють кандидата від ПР;

4) безрезультатний підрахунок голосів протягом тижня та багато чого іншого не менш цікавого.

Зокрема, шанс одержати удар в обличчя лише зате, що ти бажаєш виконати свій громадський обов’язок та прослідкувати результати власного волевиявлення.

До речі, факт фальсифікації виборів вже встановлено офіційно. Зокрема, ЦВК, визнавши неможливість встановити результати виборів по цілому ряді округів, фактично засвідчила цим факт фальсифікації виборів.

В демократичному суспільстві факт фальсифікації виборів є досить тяжким державним злочином, оскільки є формою зазіхання на право обирати та бути обраним. Але де тоді кримінальні справи проти злочинців? Де самі злочинці, які насмілилися все це зробити? Де керівництво МВД, Генпрокуратури та СБУ?

Чи, можливо, у них краще виходить влаштовувати політичні процеси, ловити неіснуючих терористів, вигадувати та заарештовувати різноманітні революційні групи, їздити закордон, аби розказувати, що в Україні немає політичних ув’язнених?

Чомусь у них виходило дуже швидко шукати різноманітних терористів, які дозволяли комусь із керівництва навішувати собі зайві зірочки та медальки, але як тільки стікалися із реальними проблемами, то одразу кудись зникали.

Читати запис повністю »

Розмова з відомим львівським політиком, одним із сучасних ідеологів українського націоналізму (за визначенням російських ЗМІ), автором скандально відомого інтерв’ю журналу «Der Spiegel Профиль» («Все русское мешает нам жить!»), кандидатом у народні депутати України по Сихівському виборчому округу №115 (Львівська область).

— Для чого Вам Верховна Рада?

— Україна сьогодні – невільна. Виконавча влада повністю контролюється «п’ятою колонною» — нащадками тих, хто знищив УНР, організовував голодомори, репресії, русифікацію, нищення духовності. Верхівку владної піраміди захопили чужинці, зайди. Там немає жодного етнічного українця. Левова частка власності, капіталів опинилася в руках росіян та євреїв. Українці не є господарями на власній землі. На тлі насаджування російської мови, закриття українських шкіл, непоодиноких випадків звільнення з роботи саме україномовних працівників це все більше нагадує політику апартеїду у Південно-Африканській Республіці 50-60-хх років, коли біла меншість (колонізатори) загнала чорну більшість (місцеве населення) у резервації. Ще можна змінити ситуацію мирним шляхом. Для цього потрібно обрати проукраїнський парламент, адже сьогодні у ВРУ українцями визнають себе лише 22% депутатів. Іду в народні депутати, аби захищати свій народ від окупантів і розбудовувати українську Україну.

— А чи маєте для цього відповідний досвід?

— Так. Я вже був депутатом нижчих рівнів – Франківської районної ради у Львові (1990-1994 рр.) і Львівської обласної ради (2006-2010 рр.). Ще до Незалежності я був активним у громадському житті – створював на підприємстві, де працював, осередки Товариства української мови (1988 р.), Народного Руху (1989 р.). З 1990 р. протягом п’яти років очолював осередок НРУ на заводі, керував рухівською фракцією у райраді, входив у керівні органи Руху на рівні району та області. Ось уже 22 роки є незмінним членом Української Республіканської партії. З 2002 по 2005 рр. був головою крайової організації УРП (тоді УРП «Собор»). У 2007-2008 рр. очолював всю партію (тоді УРП Лук’яненка). Нині є заступником голови УРП.

— Чим характеризується Ваша політична діяльність останніх років?

— За останні років десять-дванадцять – це, передусім, боротьба за мову. У 2000 році на Шевченківські дні я водив багатотисячні демонстрації під обласну державну адміністрацію на знак протесту проти русифікації. Додатковим поштовхом згодом стало вбивство композитора І. Білозора. Я був одним з ініціаторів перетворення похорону Ігоря на політичну акцію під гаслами проти зросійщення.

Республіканці встановили тоді біля прокуратури на пр. Шевченка пам’ятний хрест у терновому вінку з написом : «Вбитий російськими шовіністами». Разом з іншими організаціями ми домоглися розшуку Калініна і Воронова та суду над вбивцями. Взагалі в ті роки ми проводили чимало різноманітних акцій на захист державної мови – від пікетів до конференцій, часто вдавались до вуличних театралізованих дійств, фотовиставок зі знімками неукраїнських вивісок, реклами тощо. Ми навіть виготовили і розклеювали у місті наліпки з черепом і кістками на червоному фоні: «Обережно русифіковано!» (не уникнули тоді і арештів). Вже зголом, будучи радником з мовних питань (на громадських засадах) голови ЛОДА (2008-2010 рр.), я навіть видав книгу-збірник нормативно-законодавчих актів про мову, аби «озброїти» передусім місцевих керівників владних і громадських організацій щодо навадення порядку в мовній царині у Львові та області.

Читати запис повністю »

Російська мова прийде і до Львова?

Закон Колесніченка-Ківалова «Про засади державної мовної політики» уже вступив в силу. Тож тепер очікують, що приблизно на половині території України російську мову зроблять регіональною. Але чи так це? Уважно почитавши текст документу, ми побачили, що навіть в тих містах, які вважаються мало не головним оплотом українства, можна «на законних підставах» запровадити регіональну російську мову. Було би бажання.

Марні сподівання

Попри масові акції протесту, багато хто сприйняв мовний закон достатньо спокійно. Мовляв на сході і півдні країни, принаймні – у містах, більшість і без того розмовляє виключно російською мовою. А в центральних і західних областей нічого не зміниться. Пересічному галичанину, наприклад, важко уявити, що російську як регіональну тепер можуть нав’язати навіть у Львові.

На перший погляд, це повна нісенітниця. Та й від політиків не чути жодних застережень. Більше говорять про імовірний розкол країни на мовному грунті, аніж про русифікацію від сходу до заходу. У цьому разі, мовляв, народ повстане та й місцеві органи влади, що складаються переважно з українських патріотів, не дозволять розвивати такий сценарій. Однак, не кажімо «гоп»…

Недавно ще взагалі ніхто не вірив, що такий закон буде прийнято. Власне, спочатку саме лише обговорення мовної теми називали провокацією. Пізніше до Верховної Ради було подано кілька різних мовних законопроектів. І також здавалося, що не конче поставлять на голосування саме той, який тепер охрестили словом «КАКА».

Читати запис повністю »

Про ситуацію в Україні напередодні виборів, про причини розчарування у політиках, про те, чому потрібно голосувати за справжніх українських патріотів, в інтерв’ю «Духу волі» розповідає Герой України, голова Української республіканської партії Левко Лук’яненко.

— Як ви вважаєте, чому на 22-му році незалежності України знову обговорюється питання незалежності?

— Це закономірно. Ми понад 340 років були під московською окупацією, причому 70 із них – під жорстокою комуністичною деспотією. Віками за українцями не визнавали навіть права на національність, їх називали малоросами. Русифіковано було геть усе. Перебуваючи під владою царів, народ фактично втратив історичну, національну свідомість. Власне, тому і не зміг відстояти Українську Народну Республіку. Та з її проголошенням рівень свідомості почав зростати. І тому після придушення УНР війна не припинилася.. Тривало це десь до 1925-го року. Аби поставити Україну на коліна, Москва влаштувала три голодомори – на початку 20-х і 30-х років та після Другої світової. Це був «винахід» Троцького. Водночас тривало знищення духовенства, селянства та української інтелігенції. Було навіть підписали наказ про виселення всіх українців з України. Тільки людей виявилося надто багато, щоб той наказ виконати.

Репресії не припиняючись протягом усього періоду радянської окупації. Москва вела війну проти українського народу аж до 1991-го року. Тож не дивно, що Наддніпрянська Україна, пройшовши через жорна багаторічної комуністичної деспотії, втратила історичну свідомість і громадянську активність.

Читати запис повністю »

Тварини без пасовищ, Україна без степу

Лісники відправляють у небуття економіку і природу півдня України.

Попри заяви уряду про підтримку тваринництва, на заміну худобі в Україні крокує вервечка економічних та екологічних проблем, а керманичі підганяють їх нагайками.

При цьому різні підрозділи одного і того ж міністерства аграрної політики і продовольства йдуть у протилежних напрямках.

Як відомо, Україна має один з найвищих відсотків розораності земель в Європі. За даними академіка А. Бабича, в Україні розорано близько 57% території.

У першу чергу, це величезна екологічна проблема, яка загрожує тотальною деградацією ґрунтів в найближчі десятиліття. Проте, деякі події в земельній сфері розгортаються з такою швидкістю, що їх наслідки можна очікувати в найближчі два-три роки.

В радянські часи корів часто виганяли на пасовище як на прогулянку, а не задля вигодовування. Тоді вартість пального вимірювалася копійками, і колгоспи дозволяли собі вирощувати основні обсяги кормів на полях, які потім доставлялись на ферми.

У нинішніх економічних умовах таке використання енергоресурсів робить м’ясо і молоко золотим. В той же час, у південних областях країни худоба може перебувати на пасовищах до 8-10 місяців на рік, включаючи зимові відлиги. Проте в головах вкоренилася ідея, що сільгоспвиробництво — це повністю переорана сільська місцевість.

У нас досі прийнято вважати: якщо земля не ореться, значить, вона безгосподарна. В той же час пасовищне тваринництво дозволяє у кілька разів знизити витрати на виробництво кормів, прибирання й транспортування гною.

Читати запис повністю »

Про що сперечаються опозиціонери?

На Львівщині розпочалося проведення публічних дебатів між імовірними кандидатами в депутати Верховної Ради від опозиції. Організаторами став Львівський Прес-клуб. 18-го червня зустрілися подискутувати народний депутат України Тарас Стецьків та заступник голови Української республіканської партії Ростислав Новоженець. Модератор – відомий львівський тележурналіст Роман Шостак.

Перше враження від бліц дебатів: якось само собою виникає запитання, чому представники провладних партії ніколи не бажають винести на суд громадськості свої, а не загальні, ідеї і прилюдно посперечатися між собою? Чи то регіонали з комуністами такі вже монолітні всередині, чи то вже все заздалегідь вирішено, і запитувати в людей, хто з представників тих партій має більшу довіру, вже ніхто не збирається. Втім, це питання видається надто риторичним, щоб надовго на ньому зупинятися.

Друге враження: між представниками навіть ідеологічно близьких опозиційних партій є чимало розбіжностей. Вочевидь, саме тому так важко їм об’єднуватися. Проте, з іншого боку, мимоволі починаєш розуміти, що якби не потреба, як вони кажуть, боротися з антиукраїнськими політичними силами, що зараз знаходяться при владі, ми мали б зовсім іншу якість передвиборчої кампанії. Ті ж Стецьків та Новоженець, імовірно, жорстко конкурували б між собою, відстоюючи власні погляди на те, як краще далі розбудовувати Українську державу. Натомість вони мимоволі опиняються в одному човні, вимушені боротися з тими, хто постійно ставить запитання: а чи потрібна «ця» Україна?

Далі подаємо тест бліц-дебатів потенційних кандидатів у 117-му Франківському виборчому окрузі м.Львова. Діалог дещо скорочений.

Читати запис повністю »

52 роки тому у Владімірському централі замордували Президента УГВР Кирила Осьмака. З цього приводу президент БФ «Україна-Русь» Р.Новоженець скерувавв листа президенту РФ В.Путіну.

Ось текст звернення:

Президенту Російської Федерації

п. В.Путіну

Володимире Володимировичу!

16 травня 1960 року у тюрмі м.Володимира (РФ) загинув багатолітній політв’язень особливого значення — Президент Української Самостійної Соборної Держави Кирило Осьмак.

15 липня 1944 року Кирило Осьмак був обраний Президентом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). УГВР на той час була єдиним репрезентативним органом українського народу, підпільним парламентом воюючої України. 3 сер­пня 1944 ро­ку в Карпатах під час су­тич­ки між час­ти­ною окупаційної Чер­во­ної Ар­мії і від­ді­ла­ми УПА Ки­ри­ло Ось­мак був по­ра­не­ний. 12 вересня 1944 року його заарештували радянські чекісти. 10 лип­ня 1948 ро­ку ОСО (Осо­бое со­ве­ща­ние при МГБ СССР) ви­нес­ло К.Осьмаку ви­рок про 25 ро­ків ув’яз­нен­ня в тюр­мі «за участь в конт­рре­во­лю­цій­ній бан­ді ук­ра­їнсь­ких на­ці­о­на­ліс­тів та ак­тив­ну ке­рів­ну конт­рре­во­лю­цій­ну на­ці­о­на­ліс­тич­ну ді­яль­ність».

У 1994 ро­ці Ки­ри­ло Осьмак був офі­цій­но ре­а­бі­лі­то­ва­ний Ге­не­раль­ною про­ку­ра­ту­рою Ук­ра­ї­ни, як «без­під­став­но реп­ре­со­ва­ний у 1948 ро­ці». 1 груд­ня 2004 ро­ку Ки­ри­ло Ось­мак повернувся в Україну – його прах було перепоховано на Байковому кладовищі у Києві.

Проте, винні у репресіях проти Кирила Осьмака досі не покарані. Не відбувся і суд над убивцями Президента України.

Російська Федерація, яка стала спадкоємницею держави СРСР, змушена взяти на себе відповідальність за радянські злочини, зокрема, придушення визвольного руху в Україні, знищення провідників української нації, тощо.

Просимо вас порушити кримінальну справу по факту вбивства Кирила Івановича Осьмака, народженого 9 травня 1890 року у м.Шишаки Полтавської обл. Назвати винних у цьому злочині, притягнути їх до відповідальності і вибачитись перед Україною за вбивство українського Президента.

Президент БФ “Україна-Русь”

Ростислав Новоженець

Операція-русифікація

Українську мову активно виводять із вжитку

В Інтернеті основні українські новини пишуться російською мовою. Телебачення ж вперто доводить глядачам, що старі радянські фільми (російською) кращі за «нові» американські (українською).

Доки всі чубляться навколо штучно створеної проблеми дубляжу іноземних кінофільмів українською мовою та русифікованого «контенту» музичних радіостанцій, українська мова швидко зникає чи не з усіх інших сфер життя суспільства. Вже не нова фотографія, розповсюджена свого часу в Інтернеті, де чоловік тримає в руках плакат з написом «Упразднить украинский язьік за ненадобностью» досі сприймається як вияв радикальної антидержавної позиції. Та якщо так піде й далі, подібний плакат можна буде оцінювати як сумну констатацію факту.

Чи не єдина сфера, де рідну мову неможливо ані заборонити, ані обмежити на законодавчому рівну – побут кожної конкретної людини. Але далеко не кожен настільки свідомий, щоб вперто розмовляти українською вдома, коли увесь навколишній мовний простір зрусифіковано. Пересічна людина схильна до впливів, а впливи, що виходять просто від діючої влади України – антиукраїнські. І їм підспівують усі «придворні».

Власне, тут ми можемо побачити кардинальну різницю умов, у яких поки що перебуває українець у Львові чи Тернополі від тих, до яких він потрапляє у Луганську чи Донецьку.

Якщо з телеекранів звучить виключно російська, на роботі тебе українською слухати не хочуть і так далі, більшість мимоволі сама русифікується. І навпаки, всебічне оточення навіть максимально зрусифікованих регіонів України державною мовою, вочевидь, без будь-якого насильства, яке собі намріяли українофоби, доволі швидко могло б сприяти до повернення більшості до користування батьківською мовою.

Читати запис повністю »