Здається, у справі „дегероїзації” Героїв України, яку ми спостерігали з весни цього року, поставлено крапку. Судова влада за каденції Президента Януквовича повелася цілком прогнозовано. На радість українофобам одразу скасувала Укази Президента Ющенка про присвоєння звання Героя України найвидатнішим борцям за Незалежність Держави Степанові Бандері та Романові Шухевичу, і край. Доволі наївними були сподівання патріотів, що на тих же формальних підставах (Бандера та Шухевич, як визнав суд, не були громадянами України, а тому не можуть бути її героями) вдасться симетрично позбавити звань Героїв осіб, які також не мали жодного стосунку до України, а якщо й боролися, то за тоталітарно-злочинну радянську владу.

Вищий адміністративний суд залишив без розгляду позовні заяви з цього приводу, посилаючись на Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження», який набрав чинності 15 травня 2010 р., а також Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності 30 липня 2010 року. Як відомо, ці документи суттєво обмежили права громадян оскаржувати законодавчі акти.

Тож, усе вийшло так, як і хотілося антиукраїнським силам. Хоч стаття 16 «Позбавлення державних нагород» Закону України «Про державні нагороди України» прямо забороняє позбавляти будь-яку особу звання Героя України за винятком випадків, коли таку дію зробить Президент України „лише у разі засудження нагородженого за тяжкий злочин за поданням суду у випадках, передбачених законом”, Бандера та Шухевич стали „негероями” з формальних причин за рішенням суду. І так само з формальних причин за рішенням суду ВАСУ відмовився розглядати позов Дмитра Гудими про позбавлення звань героїв М.Василишина, А.Шапіра, Т.Маркус, К.Дерев’янка та О.Береста, які так само, як і Шухевич з Бандерою, не жили в Україні після 1991-го року, але на відміну від них, ніяк не проявили себе у боротьбі за її Незалежність. Судді лише зробили висновок, що із своїм позовом Дмитро Гудима просто запізнився – законодавство змінилося.

Читати запис повністю »

Між нинішнім Президентом України Віктором Януковичем та головним путчистом СРСР, тодішнім віце-президентом Радянського Союзу Геннадієм Янаєвим ціла прірва подій новітньої історії. На перший погляд, здається, що уся подібність цих політиків може полягати лише в тому, що їх прізвища починаються на останню літеру абетки. Проте, не будемо поспішати з висновками. Янаєв, як відомо, мимоволі став саме тією людиною, яка своїми безглуздими діями поховала СРСР. В Україні сьогодні багато хто стверджує, що Янукович намагається знищити Незалежність держави. Якщо б найгірші прогнози опозиції справдилися, у майбутньому теперішню Україну можна було би назвати державою, що існувала від „Я” до „Я” – від сумнозвісного Геннадія Івановича, котрий збурив ситуацію та підштовхнув колишні радянські республіки до швидшого здобуття незалежності, до Віктора Федоровича.
Але, чи маємо ми право співставляти цих двох правителів? Мабуть, у такого підходу знайдеться чимало опонентів, котрі назвали би безглуздим порівнювати невдаху Янаєва із Януковичем, що переміг на прямих президентських виборах. Однак, якщо ретельніше розглянути мету, яку ставив перед собою московський ГКЧП 1991-го року, та порівняти її із сучасною політикою української влади, ми знайдемо чимало спільного.

Мета

Напередодні святкування 19-ї річниці проголошення Незалежності України у суспільстві багато розмов про те, що нинішня влада під керівництвом Януковича усілякими методами намагається применшити значення цієї дати. Ми бачили, що влада намагається відновити радянські свята 9-го травня на так званий день перемоги. Водночас, звучить інформація про те, що на День Незалежності України не хочуть проводити військовий парад, влаштовувати салют. І навіть з вихідними цього разу виходить якась нісенітниця. Ніби в країні криза, тобто – люди мають небагато роботи, але влада постановила продовжити робочий тиждень, щоб „компенсувати” втрати робочого часу під час вихідного дня на головне свято країни. Навряд чи економіка справді цього вимагає. Скоріш все скидається на те, що День Незалежності насправді хочуть зробити звичайною датою, яку в майбутньому можна буде просто не відзначати, а крім того, за рахунок подовження робочого тижня можна дещо зіпсувати враження людей від такого вихідного.

Читати запис повністю »

Лемки – одна із найбільш яскравих етнографічних груп української нації. На відміну від бойків та гуцулів, які також вирізняються на загальному тлі національної культури своєю самобутністю, зуміли пронести через століття традиції в одязі, фольклорному мистецтві, побуті та зберегли особливі діалекти української мови, лемки – єдина етногрупа, яка вирізняється самоідентичністю, не зважаючи на складну історію своєї спільноти.

У двадцятому столітті, як відомо, лемків насильно виселили з їх рідних земель. Хоч традиційно вважається, що Лемківщина розташована по обидва боки Бескидів – на території сучасної Польщі та Словаччини, до нинішнього часу склалося так, що більшість лемків проживають розкиданими по всій території України та далі на схід. Причиною тому стали трагічні події 1944-го року, коли людова (більшовицька) Жеч Посполіта розпочала насильницьку депортацію українців зі своєї території, а також сумнозвісна польська операція «Вісла», розпочата з тією ж метою у 1947-му році. Тоді антиукраїнські сили, звісно, під проводом Москви зробили все, щоб розпорошити наших співвітчизників мало не по цілому світі та в такий спосіб примусити їх забути про власну історію та культуру. Та це, на щастя, їм не вдалося. І доказом цього став фестиваль «Дзвони Лемківщини», який нещодавно завершився у місті Монастирська на Тернопільщині.

— Те, що лемків відірвали від споконвічної їхньої території, можливо, і пояснює неабияку згуртованість цієї етногрупи, істотне бажання дотримуватися батьківських традиції навіть серед молоді, — розповідає президент Благодійного фонду «Україна-Русь», депутат Львівської облради Ростислав Новоженець. – Власне, лемки на цьому грунті створили кілька відомих в Україні громадських організацій, їх можна називати чи не найбільш активною спільнотою. Тут можна відзначити з позитивного боку Світову федерацію українських лемківських організацій, яку очолює Володимир Ропецький (на фото зліва – ред.). Під час фестивалю мені довелося познайомитися також із дуже цікавими людьми, які хоч і не керують жодними організаціями, проте у своєму житті роблять чимало для утвердження авторитету української нації за кордоном нашої держави. Наприклад, чи знаєте ви, що у крайній західній точці українських етнічних земель досі живе кілька українських родин, які жодним чином не зрікаються рідної мови та культури. Я говорю про Шляхтову Русь, що на території теперішньої Польщі. Ось поруч зі мною на фото, яке ви публікуєте у виданні «Дух волі», мешканець села Явірки з регіону Шляхтової Русі, котрий має настільки великий авторитет серед поляків, що його навіть солтисом обирали як найбільш гідного цієї посади.

Читати запис повністю »

Автор низки історичних, публіцистичних та художніх творів Василь Пачовський мав свій особливий погляд на українців як окрему націю, а відтак – на причини усіх негараздів, що спіткають нас, як представників тієї нації, буквально на кожному кроці. Сьогодні, коли через дії нашої влади та очільників деяких сусідніх країн важко здобута Незалежність знову ставиться під сумнів, ми вкотре замислюємося, чому, зрештою, найгірші речі мають відбуватися саме з нами?
Що б там не казали, а років двадцять тому українці почувалися поміж сусідами чи не найзаможнішими. Саме цей факт нині використовують прихильники відновлення СРСР у своїй пропаганді. Щоправда, тут треба наголосити, що тоді і ми, і наші сусіди жили у неволі московсько-більшовицької імперії, а повернення до такого стану жодна людина при здоровому глузді не хоче.

Час ішов, отримана формальна свобода та незалежність, утім, не принесла нам поки що жодних дивідендів. На нас згори дивляться нероби-москалі. Колись доведені до відчаю поляки пішли у своєму розвитку так далеко, що, здається, нам їх ніколи не наздогнати. Навіть румуни, із жебрацького стану яких ми ще недавно могли насміхатися, нині від нас гоноровіші та заможніші. Серед європейців позаду України залишилася хіба тільки Молдова. І то, зважаючи на обставини останнього часу, є підстави підозрювати, що і ті сусіди незабаром будуть жити краще за українців. Чому?
Власне, Василь Пачовський намагається знайти відповідь на ці та інші запитання, шукаючи її, передусім, у вадах української самосвідомості. Характерно те, що його стаття «Українці як народ» залишається, в цілому, актуальною і сьогодні, хоча сам її автор належить до покоління людей, котрі давно пішли із цього світу. Нині Пачовському було б уже більше 132-х років. Далі подається текст його статті «Українці як народ», опублікованої на початку минулого століття. Запрошуємо її перечитати та замислитися хоча б над таким простим запитанням: а чи не тому наші поневолювачі так запекло усілякими способами борються із українською само ідентичністю, що саме нерозвинутість цієї риси у нашої нації чи не найкраще допомагає їм міцно тримати нас в узді.

Василь Пачовський

Читати запис повністю »

Для держави, яка лише порівняно недавно після багатовікового поневолення здобула незалежність, 20-річний ювілей від дня, коли було проголошено Декларацію про державний суверенітет України, — визначна дата. Здавалося б, найвищі керманичі мали б використати таку нагоду на повну потужність та показати цілому світові, а передусім – своєму народові, що ми є і ми будемо на власний розсуд, зі своєю правдою жити і розвиватися. Вони, здавалось би, повинні на повний голос говорити про Україну так, щоб було чути навіть за океаном. Але цього разу не склалося.
Ще зранку, ідучи на роботу, я піймав себе на думці, що у місті святковою атмосферою навіть не пахне. Лише де-не-де спромоглися вивісити державні прапори, не побачив і жодної наочної агітації до ювілею суверенітету України. Для нинішньої влади, яка чимдалі більше користується радянськими методами впливу на суспільство, — це дивина. Хіба би довелося визнати, що вона вже відкрито зневажає Україну як незалежну суверенну державу, бо інакше б на кожному кроці з бігбордів людей «вітав» би усміхнений Янукович. Згадую новини останніх днів та починаю сумніватися: а чи взагалі та влада часом не забуде про 20-річчя Декларації про державний суверенітет України? Президент бо – у відпустці, увесь апарат його адміністрації також за кордоном відпочиває, та й депутати, певно, не обділені бажанням роз’їхатися по курортах серед літа… Утім, Верховна Рада все ж відкрила урочисте засідання із знаменної нагоди. І навіть відпочиваючий Янукович прочитав звернення до українського народу. Але текст того звернення надто вже суперечив нагоді, з якої його виголошував президент.

Російське інтернет-видання «Росбалт», коментуючи слова Януковича, із неприхованою радістю не забарилося повідомити своїм читачам, що за словами українського президента «євроінтеграція з Росією і з центрами світової політики є головною умовою економічного процвітання та соціального прогресу країни». Що це, скажіть, за абракадабра? Яка така «євроінтеграція з Росією»? Чи слово «євроінтеграція» досі присутнє у промовах Януковича лише за інерцією? Схоже, що так. Але у цьому разі ми маємо лише утвердитися у думці, що жоден суверенітет, а тим більше – незалежність України нинішню владу не тішить. Навпаки, навіть у вітальних промовах до таких дат, як сьогодні, її представники не приховують свого палкого бажання повернути державу в обійми Москви.
Зрештою, для чого розглядати інтерпретації якихось російських ЗМІ, коли достатньо уважно прочитати цитату з виступу Януковича: «Водночас слід пам’ятати, що у складі Радянського Союзу, хай і в умовах обмеженого суверенітету, Україна заклала основи економічної і культурної потуги, без якої майбутня Незалежність була б неможливою», — сказав глава держави. Отож, на думку Віктора Федоровича, навіть «культурна потуга» закладалася в умовах імперії, яка проводила масові репресії, влаштовувала голодомори, винищувала усе українське будь-якими доступними методами. «Братерство» з московітами відзначилося десятками мільйонів жертв серед українців за часів СРСР, а раніше, за царату, Москва неодноразово прямо забороняла вживати українську мову та стверджувала навіть, що такої не було, нема та не буде. Про це знає кожен школяр, але тільки не Янукович, чи не так?

Читати запис повністю »

Теперішня українська влада діє по-більшовицькому. Тобто, викидає за борт тих, завдяки кому вдалося досягнути політичних висот. «Перша ластівка» — Володимир Семиноженко, котрий досі займав високу посаду віце-прем’єр-міністра.
Під час виборів Володимир Семиноженко був конче потрібен русифікованій Партії Регіонів. Він ж бо по-українськи добре говорить, на людях – розважливий та солідний – сільським тіткам подобається. На жаль, немає об’єктивної та достовірної інформації про те, скільки «глупих хохлів» Семиноженко перетягнув на бік регіоналів. Утім, Мавр зробив своє діло, Мавра можна виганять! Себто – Семиноженка.
У Партії Регіонів говорять, що підтримали його відставку через неефективність віце-прем’єра. Вочевидь, Семиноженко погано підтримував ідеї Табачника чи що? Депутат від ПР Вадим Колесніченко із цього приводу сказав: «Це була політика очищення від неефективного менеджера. Ви можете уявити, як треба було насолити всім, щоб об’єднався весь парламент». Мабуть, із ним важко не погодитися. Адже попри найскладнішу економічну кризу в країні та постійні наголоси правлячої коаліції на необхідності вирішення, у першу чергу, економічних та соціальних питань, гуманітарна сфера, якою завідував Семиноженко, виявляється, усе ж важливіша. Тож за відставку віце-прем’єра у Верховній Раді проголосувало аж 378 депутатів.
Навіть у пересічного українця Володимир Семиноженко викликав суперечливі почуття. Ніби він на словах і дбає за розвиток рідної української мови та культури, але що насправді? Серед тих фактів, які відверто дратували українських патріотів, була заява Семиноженка про те, що українське кіно та кіно українською мовою – це різні речі. Відтак, Семиноженко стверджував, що українське кіно, озвучене російською – то нормальна річ.

Читати запис повністю »

30 червня минуло 69 років від дня проголошення Акту відновлення Самостійної Української держави. Починаючи із здобуття Незалежності на початку 90-х, цю подію відзначають, зокрема, у Львові, де був проголошений історичний документ. І вже неодноразово Львівська облдержадміністрація долучалася до святкування чергової річниці проголошення Акту. Тільки не зараз. І це навіює сум та песимістичні думки.

До пенсії губернатору Малоросії

Віктору Януковичу

залишилося 2 дні

Як відомо, дні народження не переносяться. Однак, у неділю, за три дні до чергової річниці, у центрі Львова було проведене віче, ініційоване Конгресом українських націоналістів та іншими патріотичними організаціями, що співпрацюють з КУН. Та складається враження, що вони «викупили патент» на святкування цієї дати. Акція, яка була проведена у неділю, ще раз показала, що «патентовані» патріоти, схоже, варяться у власному соку. Вони нікого не запросили, навіть не попередили громадськість. Невже проводили захід самі для себе? В результаті, на вічі були присутні заледве двісті людей. організатори таки вирішили відзначити знаменну дату саме 30-го червня. І в Інтернеті з’явилося анонімне анонсування заходів на середу 30-го. У той день, зокрема, було проведено молебень біля пам’ятника Степанові Бандері. Але тепер кількість учасників становила не більше 50-ти осіб.

Читати запис повністю »

Зараз ми мали можливість ще раз переконатися, що усі заяви теперішньої української влади про розвиток свободи та демократії у нашій державі – лише пустопорожні слова, які на ділі спростовуються реальними аж ніяк не демократичними справами. Тепер дійшло до того, що офіційний Київ може серйозно та надовго посваритися із найбільш авторитетними міжнародними організаціями, що саме оту демократію і відстоюють.
Як уже повідомляв «Дух волі», днями стався ганебний інцидент із забороною на в’їзд в Україну керівнику представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні Ніко ЛАНГЕ. Його впродовж 10 годин в аеропорту «Бориспіль» не пропускали в Україну. В результаті, вже наступного дня на цю тему почало висловлюватися МЗС Німеччини. Зокрема, прес-секретар міністерства Маркус Гатцельманн заявив, що зовнішньополітичне відомство його країни намагається з’ясувати обставини інциденту з Ланге. Здавалося б, усе можна було «списати» на недолугих українських бюрократів та після деяких вибачень пригасити скандал. Однак, вчора Міністерство закордонних справ України невідомо з яких причин заявило, що утримується від коментарів із цього приводу…

До пенсії губернатору Малоросії

Віктору Януковичу

залишилося 8 днів

Хто, як не наш МЗС, мав би знати та пояснювати, чому це сталося, у Європі так і не зрозуміли. Навпаки, там цілком справедливо сприйняли таку поведінку української влади як зневагу до себе. Та, як відомо, німці – не такі люди, щоб дозволяти плювати на себе з високої вежі.

Читати запис повністю »

Розмірковуючи про актуальні проблеми утвердження державної української мови в Україні, кожен з нас мимоволі ставить перед собою запитання: що потрібно зробити, аби українці, які сьогодні свідомо відносять себе до так званого російськомовного населення та у всіх сферах життя користуються мовою колонізатора, так само свідомо повернулися до своїх національних коренів?

У Львові відбулася презентація книги Сергія Мельничука «Моя боротьба за мову». Автор – відомий правозахисник із Луганська, який багато років відстоює своє конституційне право користуватися державною українською мовою в одному із найбільших українських міст. Цю історію Інтернет-видання «Дух волі» нещодавно розповідало у статті «Право бути собою». Сьогодні ж видалася нагода особисто поспілкуватися із Сергієм Мельничуком та поставити йому низку запитань, що мали б висвітлити чи не найгострішу проблему сучасної української держави– мовну. Однак, перед тим, як подати текст ексклюзивного інтерв’ю, коротко зупинимося на тезах, які С.Мельничук виголосив під час прес-конференції у Львівській обласній раді.

Передусім – про книгу. «Моя боротьба за мову» — це збірка документів і публікацій, що висвітлює злочинні методи «історичного складання» російськомовного населення України. Автор називає злочином державну політику, спрямовану на обмеження права українців в Україні на всебічний розвиток і функціонування української мови та доводить це зібраними за багато років документами. Причому, ця політика, на думку С.Мельничука, залишалася тотожною як в УРСР, так і в Незалежній Україні наших часів. Пряме чи непряме обмеження прав людини і громадянина за будь-якою ознакою характеризувалося як злочин у статті 66 Кримінального кодексу УРСР (у редакції 1961-го р.), і так само характеризується статтею 161 Кримінального кодексу України. Отже, виникає цілком закономірне запитання: які такі сили мають бути задіяні на те, щоб на значній території нашої держави цей злочин систематично та масово здійснювався проти державоутворюючої титульної нації – самих українців?

Читати запис повністю »

Чи хочуть українці мати собі за президента пенсіонера? Ставлячи перед собою таке запитання, представники Української Республіканської партії вивісили у центрі Львова на так званій політичній клумбі символічний відривний календар, що відраховує дні до 60-ї річниці Віктора Януковича та провели із цієї нагоди акцію протесту. На львівській «клумбі» народу завжди густенько, але здивувати тут когось черговим шоу доволі складно – до різноманітних акцій, імпровізованих мітингів тощо давно звикли. Тим не менш, коли голова секретаріату крайової організації УРП Роман Семчишин починає з мегафону запрошувати людей на урочисте відкриття календаря, присвяченого самому Януковичу, народ таки починає гуртуватися. УРП щось випустило на честь Януковича? Що за дивина – це ж непримиримі опоненти…

«Ми урочисто відкриваємо відривний перекидний календар для Віктора Януковича. Ми наголошуємо, що сьогодні у нас на календарі 9 червня, рівно за 30 днів Віктору Федоровичу Януковичу виповнюється 60 років. Згідно з законом «Про пенсійне забезпечення» вік виходу на пенсію для чоловіків складає 60 років, згідно з законом «Про державну службу» вік виходу на пенсію для чоловіків-держслужбовців складає 60 років. Ми наголошуємо на тому, що Президент України, як державний службовець найвищого рангу, також підпадає під ці закони», — починає промову заступник голови УРП, депутат Львівської облради Ростислав Новоженець. Він прилюдно гортає сторінки календаря до останньої, на якій написано: «З днем народження, Вікторе Федоровичу! Час на пенсію!».
Чому календар назвали вікторіанським, Р.Новоженець пояснив доволі просто. Тому, мовляв, що Федоровича звуть Віктором. І деякі спільні риси із вікторіанської епохи в його політиці усе ж присутні. По-друге, саме вікторіанська епоха у Великій Британії зробила цю країну справжньою імперією. Щоправда, Янукович, судячи із його дій, дбає про те, щоб відновити імперію, та ще й не в Україні, а в сусідній державі. Тому, на думку львівських депутатів, варто звернути особливу увагу на набуття цією людиною пенсійного віку та спровадити її на відпочинок. Причому, говорячи про це, місцеві обранці вже слів не добирали.

«Неодноразово Віктор Янукович наголошував на тому, що наведе в країні порядок, тож президентові, як гаранту дотримання Конституції та чинного законодавства, передусім потрібно починати з себе. Отже за 30 днів, 9 липня, після привітання у вигляді яєць, чортополоху та інших речей, Янукович повинен піти на заслужений чи незаслужений відпочинок», — зазначив Ростислав Новоженець.
В свою чергу голова Львівської крайової організації УРП, депутат Львівської обласної ради Михайло Барбара зазначив, що Віктор Янукович може і оминути пенсію. «Президент, звичайно, може сказати, що в нього виборна посада, і на неї не розповсюджуються межі пенсійного віку. Або може здійснити свої задуми, та все ж таки продовжити трудовий вік чоловікам до 65 років. Оскільки він не спішить на пенсію, тому цей календар буде йому як нагадування», — додав він.

Читати запис повністю »