Зараз тематичними календарями нікого не здивуєш. Тож презентація «Українського історичного календаря», виданого Благодійним фондом «Україна-Русь», що відбулася в королівській залі Львівського історичного музею, на перший погляд, могла стати цілком пересічною подією. Проте, вже після кількох виступів учасників цього заходу стає зрозуміло, що суто українського календаря сьогодні бракує навіть для владних структур. Виявляється, і на такому рівні нерідко виникає плутанина з датами, яка іноді призводить до небажаних казусів.

Виступаючі розповіли, у зв’язку з цим, кілька повчальних історій. Зокрема, президент фонду Ростислав Новоженець пригадав, як два роки тому під час сесії Львівської обласної ради нагадав депутатам, що того дня мали би відзначати 145-ту річницю від народження президента ЗУНР Євгена Петрушевича, і ця інформація, на подив Р.Новоженця, стала справжнім відкриттям для народних обранців. Про таку важливу для львів’ян дату вони просто забули. Хоча, після нагадування, терміново відрядили самого Новоженця із делегацією відвідати могилу Петрушевича, щоб вшанувати його пам’ять.

І що ж, розповідає пан Ростислав, вони побачили, коли прийшли на цвинтар. Капличка, у якій похований президент Петрушевич, зачинена на замок. Звісно, якби хтось із простих громадян хотів вшанувати його пам’ять, то був би неприємно здивований. Працівники кладовища, дізнавшись, що приїхали депутати, таки знайшли ключ, відчинили капличку, а потім, як розповідає Р.Новоженець, ногами викопували з середини зів’ялі залишки вінків та квітів, що залишалися там іще з попереднього року. Неподобство? Звичайно! Проте, чому такі випадки трапляються? Чи не тому, передусім, що жодна посадова особа навіть із числа тих, хто за родом своєї діяльності має планувати культурно-масові заходи, не повинен щодня перед очима календаря, який нагадував би про важливі для української громади дати?

Читати запис повністю »

У Львівському національному університеті відбувся міжнародний науковий семінар «Внесок Володимира Кубійовича в національну географію та картографію». Захід присвячено 110-літтю від дня народження вченого. Організаторами виступило керівництво ЛНУ, Українське Географічне Товариство та Географічна комісія НТШ. Доповіді виголосили науковці зі Львова О.Шаблій, І.Ровенчак, Києва: Р.Соса, І.Ковальчук, Тернополя: О.Заставецька, Луганська: Ю.Кисельов, з Німеччини: Г.Гайнц тощо.

Семінар досліджував формулу: ВМК=ГУ+УЦК+ЕУ, де ВМК – Володимир Михайлович Кубійович, ГУ – географія України, УЦК – Український центральний комітет, ЕУ – Енциклопедія українознавства. Все це – три найважливіші етапи життя Кубійовича, яких би вистачило на трьох поважних вчених.

Вершиною досліджень ГУ є дві фундаментальні праці: «Атляс України й сумежних країв» (1937 р.) та «Географія українських й сумежних земель» (1938 р.).

УЦК – це громадська легальна організація українців у Генеральній губернії з центром у Кракові у період нацистської окупації Польщі. УЦК Кубійович очолював з 1940-го по 1945-й рік. Комітет опікувався освітніми, культурними, церковними і частково – господарським справами українського населення Губернії (з 1941-го туди входила Галичина). Зокрема, Кубійович долучився до створення основи майбутнього регулярного війська України – дивізії «Галичина».

ЕУ – видано Кубійовичем 21 том Енциклопедії, з них 4 – англійською мовою, 3 вийшли вже після смерті. Ця енциклопедія стала у вільному світі джерелом об’єктивної інформації про українство, візитною карткою нашої нації.

Кубійович народився 23 вересня 1900-го року у місті Новий Санч на Лемківщині (тепер – Польща). Помер у Франції 2-го листопада 1985-го року. Похований біля Парижу у місті Сарасель.

На згадку про діяльність Кубійовича у Львові встановлено меморіальну таблицю (2002 р.), а на місці спорудження майбутнього пам’ятника закладено камінь (2000 р.).

Українська влада ніяк не опікується своїми громадянами, що намагаються заробити гроші за кордоном. Як ми добре знаємо, президент Янукович лише під великим тиском погоджувався бодай на формальну зустріч із українською діаспорою. А тим часом українці, котрі просто працюють за кордоном, уже довели, що роблять внесок в нашу економіку набагато вагоміший, аніж Азаров і Тігіпко з їх недолугими так званими реформами.

Як повідомили голова Міжнародної організації з міграції в Україні Манфред Профазі та національний координатор Міжнародної організації праці в Україні Василь Костриця, лише ті українці, котрі цілком легально працюють за кордоном, щороку пересилають на батьківщину від 5 до 8 млрд. доларів. А скільки ще мільярдів привозять нелегальні та напівлегальні заробітчани! Порівняймо цю цифру із нещасним черговим траншем з МВФ у якихось два мільярди, і спробуймо зрозуміти, чому влада Януковича аж зі шкіри лізе, аби дістати ті гроші у позику?

Зрештою, варіантів тут може бути лише декілька:

— можливо, вони хочуть остаточно зруйнувати українську економіку, прикриваючись вимогами МВФ, перетворити Україну на глибоку російську провінцію. Власне, тому почали з нищення малого та середнього бізнесу, а також заганяють країну дедалі більше у боргову яму;

— можливо, вони просто не здатні зрозуміти, як будується національна економіка, а тому повсякчас роблять дурниці;

— можливо, вони хочуть мати виключно зубожілий, а значить слухняний народ, який задарма буде працювати на їхніх заводах;

— можливо, гроші МВФ легко надаються до привласнення олігархами та можновладцями, на відміну від грошей заробітчан…

Варіанти отих «можливо» легко продовжувати майже до нескінченності. Проте, кожного разу ми будемо бачити, що дії влади аж ніяк не співпадають з інтересами народу. Бо народ хоче вільно жити і працювати, а влада тим часом під дурнуватими гаслами буцімто необхідних «непопулярних реформ» не тільки закручує гайки в сфері політичних свобод, але й відверто відлучає населення від будь-якої праці. Скільки мільйонів банкрутів та безробітних зробить новий податковий кодекс? На це запитання сьогодні не можуть відповісти навіть експерти. Адже кодексу як такого досі немає. Тобто, якийсь документ там вони собі прийняли, але ще збираються його «доопрацьовувати». І що з того вийде – невідомо. Відомо лише, що влада не збирається відмовлятися від тиску на бізнес, бо це, скоріш за все, її ідеологія.

Читати запис повністю »

13-го грудня ц.р. Львівський окружний адміністративний суд скасував рішення Львівської обласної ради від 8-го вересня 2010-го року про висловлення недовіри голові Львівської облдержадміністрації Василю Горбалю. Суд вирішив, що облрада перевищила свої повноваження, бо голосуванню за прийняття такого документу мав буцімто передувати звіт голови ОДА, якого насправді не було.

Цю ситуацію коментує депутат Львівської облради 5-го демократичного скликання Ростислав Новоженець:

«У нас прийнято напередодні свята Андрія робити збитки, — розповідає Р.Новоженець. – От і позбиткувався в цей день суд над українським законодавством. Бо згідно статті 78 Конституції України народний депутат , яким є В.Горбаль, не може мати іншого представницького мандата або бути на державній службі. Стаття 9 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачає припинення повноважень голови місцевої держадміністрації Президентом України у декількох випадках. Серед них:

— п. 1. Порушення Конституції України;

— п. 6. Несумісність посад;

— п. 8. Висловлення недовіри місцевою радою не менш, ніж двома третинами депутатів.

Також Президент України може припинити повноваження голови місцевої держадміністрації, коли за таку недовіру проголосували більше половини депутатів. Стаття 118 Конституції України у цьому випадку передбачає обов’язкове надання відповіді з боку Президента.

Те, що відбулося, спонукає до декількох висновків:

По-перше, суд керується не чинним законодавством, а вказівками з Адміністрації Президента.

По-друге, Президент потурає порушенням Конституції та інших законів України.

По-третє, Прокуратура не виконує своїх функцій, бо сама мало ініціювати припинення суміщення посад з боку В.Горбаля.

Читати запис повністю »

В неділю на Андрія свідомі українці відзначали 120-річчя від дня народження визначного військово-політичного діяча, великого українця, другого голови ОУН Андрія Мельника. Головні заходи із вшанування відбулися на Львівщині у селі Якубова Воля Дрогобицького району, де 1890-го року народився А.Мельник.

Спочатку у місцевій церкві відслужили службу Божу, потім учасники вшанувань побували на могилі батьків Мельника (пам’ятник зведено у кінці 30-х років, дивним чином він не зруйнований московською окупаційною владою), відвідали стелу на городі одного з сучасних родичів Андрія Мельника, який встановив її у кінці 80-х років, побували на місці у старому саду, де колись стояла хата, у якій народився Мельник, а також біля пам’ятного каменя на місці, де була садиба, в якій А.Мельник підростав.

Проте, головні події відбувалися біля пам’ятника у А.Мельнику у центрі села. До речі, сам пам’ятник відкрито 23 липня 2006 року за фінансової підтримки Львівської обласної ради (скульптор Петро Кулик). На вічі виступили голова Львівської крайової організації ОУН Олег Гринюк, представники з київського відділення ОУН, заступник голови районного КУНу, заступник голови Дрогобицької районної ради та інші. Прикро, але повністю захід проігнорували керівництво районної та обласної адміністрацій.

Виступаючи на вічі, заступник голови УРП Ростислав Новоженець, зокрема, наголосив, що Андрій Мельник в Україні належно не оцінений сучасниками і незаслужено забутий. Одиниці лише знають, де він народився і що помер у далекому Люксембурзі. Маловідомими для широкого загалу є й такі факти: Андрій Мельник відзначився у боях з москалями на горах Маківка та Лисоня (1915 р.), він брав участь у придушенні більшовицького заколоту на заводі «Арсенал» у Києві (1918 р.), був начальником штабу армії УНР, одним з організаторів УВО, а після смерті Євгена Коновальця очолив ОУН, якою керував впродовж 26-ти років. Мельник побував в московському полоні, 4 роки відсидів в польській тюрмі, вісім місяців – у німецькому концтаборі «Заксенхаузен».

Водночас, Р.Новоженець наголосив, що говорити про Мельника усе ж потрібно у сучасному контексті. І, зокрема, звернув увагу, що найвищі посади в нашій державі обіймають виключно представники національних меншин. Тобто, Україна досі окупована. Звідси і вся антинародна, антидержавна, антиукраїнська політика чинної влади. Тому нам сьогодні, заявив Р.Новоженець, потрібні нові Мельники, які б очолили визвольну боротьбу за українську Україну.

Апеляційний суд Києва 8 грудня не задовольнив апеляцію на рішення Печерського райсуду щодо заперечення Віктором Януковичем Голодомору як геноциду українського народу. Судові дебати обмежилися 2 хвилинами. Таким чином суд відмовив Володимиру Волосюку у задоволенні відповідної апеляційної скарги.

«Під час засідання суд практично не давав можливості Володимиру Волосюку давати пояснення по справі, заявляти клопотання та аргументувати свою позицію, а судові дебати взагалі обмежив 2 хвилинами», — повідомляє «Свобода».

Лише після зауваження представника позивача, заступника голови ВО «Свобода» Андрія Мохника про те, що суд позбавив позивача та його представників права подавати клопотання, та після неодноразових наполягань Мохника, суд надав можливість Волосюку та його представникам зачитати свої клопотання, які «практично не задовольнив».

Як повідомляється, під час засідання судді з колегії, особливо головуюча суддя Зарічняк, постійно підганяли позивача та його представників, перебивали, суттєво обмежували виступи в часі. «Спочатку Печерський районний суд міста Києва, грубо порушуючи статтю 169 ЦПК України, розглянув справу за відсутності позивача Володимира Волосюка. У свою чергу Апеляційний суд міста Києва не давав Волосюкові говорити, брутально перебиваючи його», — наголосила «Свобода».

Рішення про виправдання Януковича, колегія суддів ухвалювала в нарадчій кімнаті впродовж двох хвилин. У «Свободі» зазначили, що те, що ухвалення рішення тривало менше 2-х хвилин означає, що судді «навіть не приховували, що рішення ухвалене і написане не в нарадчій кімнаті, а на вулиці Банковій».

Нагадаємо, член Народного руху Володимир Волосюк подав до суду на президента Віктора Януковича через резонансну заяву глави держави про заперечення Голодомору як геноциду українського народу. Позивач попросив суд зобов’язати президента вибачитись публічно перед ним та українським народом.

У своїй позовній заяві Волосюк наголошував, що глава держави, заявивши 27 квітня у Страсбурзі про заперечення Голодомору як геноциду українського народу, зганьбив честь і гідність позивача і вчинив акт наруги над знищеними мільйонами людей.

Колишні ідейні комсомольці взялися реформувати українську економіку. Що з цього може вийти? Вони, перебуваючи на найвищих державних посадах, не припиняють з усіх трибун волати, як дбають про народ. Такі собі дбальники. Ось тільки цей народ виходить на майдани, щойно вони, як колишній завідувач відділом пропаганди і агітації Дніпропетровського обкому комсомолу Тігіпко Сергій Леонідович, починають, за їх же словами, «робити плюсами». Хто при здоровому глузді повірить у щирість павок корчагіних, котрі, за сповідуваної ними ж раніше ідеологією, ладні були рубати шашкою усіляку буржуйську контру, а тепер, бачте, взялися вибудовувати ринкову, тобто, саме буржуазну економіку?

Зрештою, а у що там вірити? Віце-прем’єр Тігіпко, виступаючи перед цілою Україною у прямому телеефірі, заявляє, що не боїться брати відповідальність на себе, не боїться говорити, що це він – один із співавторів одіозного податкового кодексу. Мало не б’є себе в груди і вимагає довіри. Це всі аргументи! Що буде далі, він нікому не пояснює. Говорить лише, що буде добре. Але чи сам він розуміє, чим насправді обернеться нова податкова система у разі, якщо вона насправді буде запроваджена?

Цього ніхто не знає. Навіть наймудріші експерти бояться робити чіткі прогнози, бо, вочевидь, не можуть розібратися у заплутаному документі. Стоп! А для кого ж його писали? Чи не має бути податкова система зрозумілою принаймні для мільйонів підприємців, які, власне, і повинні сплачувати податки? Якщо вона незрозуміла навіть для експертів, то вона вже апріорі погана! Й на цьому можна було би поставити крапку. Але в процесі безглуздої дискусії стосовно того, як поліпшити податковий кодекс, який приймали всупереч законодавству України та й, зрештою, здоровому глузду, для багатьох стає зрозумілим, що від такої систематизації законодавства в економічній сфері українська економіка взагалі може вмерти.

Далі обираймо самі: або в особі нинішньої української влади ми маємо таких невігласів, які мимоволі руйнують державу, або усе це робиться навмисно. Іншими словами, на всіх напрямках, починаючи від української мови, цивілізаційного вибору та закінчуючи правом пересічного українця заробити собі на шматок хліба, робиться все, щоб нарешті покінчити із тією «буржуазно-націоналістичною контрою», яка взяла на себе сміливість проголосити незалежну державу. Якщо так, то це політика червонозадого Кремля, починаючи від двадцятих років минулого століття. Якщо так, то кому ж її впроваджувати, як не комсомольцям-ідеологам? Отож, що має означати вислів колишнього заввідділом пропаганди Тігіпка: «Ми ще багато плюсів наробимо»? Вірно, це наступ на нас! Адже, не даремно за податковим кодексом поспіхом намагаються прийняти пенсійний, трудовий, житловий. Усе, що має сьогодні небагатий мешканець України, їх цікавить. Саме так було в період Голодомору, колективізації та репресій. Принципової різниці тут немає. І методи ту ж самі: прилюдне блюзнірство, розповіді про те, як вони думають про народ, особливо його найбідніші верстви, а насправді – кулуарна деструктивна змова.
Читати запис повністю »