Колишні ідейні комсомольці взялися реформувати українську економіку. Що з цього може вийти? Вони, перебуваючи на найвищих державних посадах, не припиняють з усіх трибун волати, як дбають про народ. Такі собі дбальники. Ось тільки цей народ виходить на майдани, щойно вони, як колишній завідувач відділом пропаганди і агітації Дніпропетровського обкому комсомолу Тігіпко Сергій Леонідович, починають, за їх же словами, «робити плюсами». Хто при здоровому глузді повірить у щирість павок корчагіних, котрі, за сповідуваної ними ж раніше ідеологією, ладні були рубати шашкою усіляку буржуйську контру, а тепер, бачте, взялися вибудовувати ринкову, тобто, саме буржуазну економіку?

Зрештою, а у що там вірити? Віце-прем’єр Тігіпко, виступаючи перед цілою Україною у прямому телеефірі, заявляє, що не боїться брати відповідальність на себе, не боїться говорити, що це він – один із співавторів одіозного податкового кодексу. Мало не б’є себе в груди і вимагає довіри. Це всі аргументи! Що буде далі, він нікому не пояснює. Говорить лише, що буде добре. Але чи сам він розуміє, чим насправді обернеться нова податкова система у разі, якщо вона насправді буде запроваджена?

Цього ніхто не знає. Навіть наймудріші експерти бояться робити чіткі прогнози, бо, вочевидь, не можуть розібратися у заплутаному документі. Стоп! А для кого ж його писали? Чи не має бути податкова система зрозумілою принаймні для мільйонів підприємців, які, власне, і повинні сплачувати податки? Якщо вона незрозуміла навіть для експертів, то вона вже апріорі погана! Й на цьому можна було би поставити крапку. Але в процесі безглуздої дискусії стосовно того, як поліпшити податковий кодекс, який приймали всупереч законодавству України та й, зрештою, здоровому глузду, для багатьох стає зрозумілим, що від такої систематизації законодавства в економічній сфері українська економіка взагалі може вмерти.

Далі обираймо самі: або в особі нинішньої української влади ми маємо таких невігласів, які мимоволі руйнують державу, або усе це робиться навмисно. Іншими словами, на всіх напрямках, починаючи від української мови, цивілізаційного вибору та закінчуючи правом пересічного українця заробити собі на шматок хліба, робиться все, щоб нарешті покінчити із тією «буржуазно-націоналістичною контрою», яка взяла на себе сміливість проголосити незалежну державу. Якщо так, то це політика червонозадого Кремля, починаючи від двадцятих років минулого століття. Якщо так, то кому ж її впроваджувати, як не комсомольцям-ідеологам? Отож, що має означати вислів колишнього заввідділом пропаганди Тігіпка: «Ми ще багато плюсів наробимо»? Вірно, це наступ на нас! Адже, не даремно за податковим кодексом поспіхом намагаються прийняти пенсійний, трудовий, житловий. Усе, що має сьогодні небагатий мешканець України, їх цікавить. Саме так було в період Голодомору, колективізації та репресій. Принципової різниці тут немає. І методи ту ж самі: прилюдне блюзнірство, розповіді про те, як вони думають про народ, особливо його найбідніші верстви, а насправді – кулуарна деструктивна змова.

Якщо комусь висловлене вище досі видається чимось надто радикальним, а тому – мало подібним на правду, пропоную провести кілька історичних паралелей між тими часами, які уже визнані періодом найстрашніших злочинів проти української нації, та сьогоденням.

Голодомор 1933-го року російські імпер-комуністи досі намагаються пояснити неврожаєм, якого насправді у таких масштабах в Україні тоді навіть близько не було. Усі нинішні негаразди української економіки промосковські сили в Україні намагаються пояснити світовою економічною кризою, яка, по-перше, мала характер біржового обвалу, по-друге, давно вже закінчилася. Скажіть, будьте добрі, чому Україна, яка ніколи не мала хоч найменш розвинутого фондового ринку, могла постраждати від біржової кризи найбільше всіх у світі? Чому у нас криза продовжується досі, коли світ вже й підзабув про 2008-й рік, пережив з того часу ще кілька локальних криз та тепер обговорює імовірність настання наступної кризи? Пояснюється така ситуація доволі просто. Товариші вірні лелінці та комсомольці знайшли зручний привід не виконувати свої обіцянки про «поліпшення життя вже сьогодні» і носяться з ним, як з писаною торбою.

Під проводом усе тих же московських імпер-комуністів Україна пережила три голодомори, дві громадянські війни, колективізацію з розкуркуленням, себто – масовим пограбуванням не таких уже й заможних селян, репресії, виселення багатьох мільйонів людей у майже непридатні для проживання регіони Сибіру. Пояснювалося це необхідністю індустріалізації держави. Хто в процесі вижив, як правило, перетворився із вільної самодостатньої людини на зазомбованого люмпен-пролетаря, не здатного самостійно будувати власне життя, мислити та оцінювати навколишні події – совка у повному розумінні цього слова. Хоча, влада постійно обіцяла, що народ ось-ось заживе при комунізмі.

Зараз нам пропонують так звану стабілізацію та модернізацію країни. При чому, мова знову йде про поновлення роботи усе тих же великих індустріальних підприємств! І методи також подібні: відібрати у дрібного бізнесу можливість незалежно від влади годувати свої години (розкуркулення), порушення надуманих кримінальних справ проти представників опозиції, активістів акцій протесту (репресії), тиск на незалежні засоби масової інформації з метою всіх їх позакривати (підготовка до активного зомбування мас), військово-політична співпраця з Москвою, котра вже оголосила про поновлення холодної війни (підготовка до справжньої війни). Що залишається? Голодомор?

До нього пропоную повернутися трохи пізніше. А зараз, важко втриматися, аби не нагадати про черговий наступ на свободу слова.

Народний депутат України, колишній активний член фракції БЮТ у Верховній раді, потім – перебіжчик до коаліції, він же – фактичний власник одного із найбільших у Європі харківського ринку «Барабашово» зі статками приблизно у чверть мільярда доларів, він же – кавалер ордену Миколи Чудотворця «За примноження добра на Землі» (нагороджений у 1999-му році) та інших українських державних нагород виявив ініціативу, за якою в Україні розпочато моніторинг вітчизняних Інтернет-видань на предмет проявів ксенофобії, антисемітизму і насильства. Він, наприклад, обурювався, що в українському Інтернеті хтось прирівняв євреїв до хазар. Хоча, що тут дивного, адже хазари, наскільки я пам’ятаю, також сповідували іудаїзм. Чи, може, слово «єврей» тепер краще про всяк випадок не вживати, аби пан Фельдман не помітив? Раптом це когось образить? Нардеп же домагається, аби не тільки власників Інтернет-ресурсів відстежували, але й навіть користувачів, які мали нахабство висловити свою думку у коментарях, подавали списком до прокуратури, щоб наші доблесні правоохоронці завжди знали, що думає кожна окрема людина. Отож, шановні українці, тепер не потрібно, щоб на вас писали доноси в НКВД. Ви, якщо ініціатива Фельдмана буде повністю втілена у життя, самі про себе все напишете органам в Інтернеті. Там, вочевидь, комп’ютерна техніка автоматично обробить та проаналізує ваші думки, а відтак – можна буде приймати рішення.

Звісно, в Україні досі живуть мільйони людей (з точки зору влади – електоральних виборців), які свято вірять побрехенькам влади, що оголошена ними модернізація (насправді, вигадана режимом Путіна-Медведєва) – це шлях до побудови цивілізованого суспільства. А решта – то, мовляв, другорядне. Їм варто було б нагадати, що без свободи слова просто немислима політика будь-якої сучасної цивілізованої країни. Якщо, звичайно, під поняттям «цивілізації» не розуміти режим червоних кхмерів. Утім, проблеми із свободою слова в Україні як фундаментального права людини усе ж відступають перед її біологічною потребою щось їсти. Тож, повернемося до голодоморів. А відтак, повторимо прописну істину: у сучасному світі, щоб поставити людину на межу біологічного виживання, потрібно відібрати в неї не харчі, а гроші. Тоді не буде ані їжі на столі, ані тепла в домі, зрештою, може й самого дому не стати.

Як відбирає гроші прийнятий податковий кодекс, уже відомо. Це мільйони безробітних з числа колишніх малих підприємців, їх робітників та самозайнятих осіб. А ось застереження проти майбутніх змін до пенсійного законодавства, котрі, до речі, вже публікуються навіть у російських ЗМІ. Зупинимося на них тезово:

— надбавки за понаднормовий стаж роботи при збільшення прожиткового мінімуму, який в Україні завжди дуже запізнюється у порівнянні зі зростанням цін, пенсіонери, скоріш за все, отримуватимуть тільки тоді, коли звільняться з роботи;

— підвищення пенсійного віку не тільки для жінок, але й для чоловіків на 5 років, цілком імовірно, залишить людину теперішнього пенсійного віку, котра, якщо й дожила до нього, але має дедалі менше шансів влаштуватися на роботу із більш-менш гідною зарплатнею, взагалі без засобів до існування або майже без них;

— в планах так званих реформаторів – терміново запровадити пункт про нарахування пенсій лише за даними персоніфікованого обліку Пенсійного Фонду України. Нагадаємо, що він був запроваджений лише років десять тому, а відтак ті, хто буде виходити на пенсію зараз, розраховуватимуть лише на той трудовий стаж, який ПФУ встиг облікувати. Іншими словами, в абсолютній більшості випадків держава буде виплачувати лише мінімальні пенсії, котрих, як відомо, на життя ніколи не вистачало, а то й просто скаже – у вас, шановні, облікованого персоніфікованого стажу немає, ідіть і працюйте далі.

Звичайно, прем’єр Микола Азаров вже пропіарився своєю ініціативою стосовно обмеження максимальних розмірів пенсій. Однак, якось ніхто не помітив того факту, що ті величезні виплати, які отримують нині колишні чиновники високого рангу, ніхто рухати не збирається. Адже обмеження стосуються лише тих, хто тільки збирається виходити на заслужений відпочинок.

До речі, всі ці вірні ленінці нам постійно торочать, ніби пенсіонерів у нашій країні так багато, що виплачувати їм належні суми немає аж ніякої можливості. Це чимось нагадує байку про те, що у 1933-му люди вмирали з голоду, бо хліба в країні не було. Хліб, як ми знаємо, насправді був, тільки його відібрали. І зараз гроші насправді є, тільки де вони? Адже, яким би важким не був пенсійний тягар, не варто забувати, що на утримання пенсіонерів в Україні витрачається аж 17% валового національного продукту (офіційного, а є ще ж і тіньова економіка, з якою ніхто боротися так і не взявся!). Тобто, якщо в країні не підвищуються заробітні плати, якщо не вкладаються гроші в економіку, то на що насправді витрачається ВВП і чому економію завжди потрібно робити виключно за рахунок незаможних громадян? Що це, коли не боротьба влади з власним народом методами усе того ж московського імпер-комунізму?

Можливо, і цих аргументів недостатньо? Тоді згадаємо про ще один доволі «цікавий» факт, котрий якимось дивом не став у центрі уваги громадськості. Вже першого грудня цього року влада мало не залишила українців без доступу до ліків. Чим це не геноцидний метод? Хіба нинішній міністр охорони здоров’я, підписуючи наказ про заборону відпуску в аптеках 80% медпрепаратів без рецептів лікарів (у список увійшли навіть аспірин та анальгін) не розумів, що нація, в якій понад 8 млн. пенсіонерів, жоден з яких, мабуть, не вирізняється богатирським здоров’ям, а на додаток маємо мільйони значно молодших, але також не зовсім здорових людей, почне не тільки більше хворіти, але й швидше вимирати?

Це ж шокова терапія, ставкою у якій насправді є життя та здоров’я мільйонів людей. Легко сказати – не продавати ліки без рецептів. Важче забезпечити отими рецептами усіх хворих, на що вітчизняна медицина, вочевидь, уже неспроможна, бо важко собі уявити, як нинішні поліклініки впораються із довжелезними чергами, як лікарі кожного разу поспіхом будуть ставити правильні діагнози. Та й що вони виписуватимуть? Чи не ті ліки, від продавців яких вже навчилися брати свій відсоток? Ось російське Інтернет-видання «Росбалт» робить припущення, що у разі введення в дію цих правил лікарі можуть взагалі припинити виписування рецептів, щоб уникнути судового переслідування з боку померлих за неправильне лікування. Сумнозвісний наказ в дію не вступив, проте, Мінохорониздоров’я офіційно відклало його до 1 квітня. Геноцид відкладається?

І на останок. Що би ця влада не робила, вона завжди посилається на світовий досвід або досвід передових країн. І це дуже нагадує посилання імпер-комуністів на «всьо пєрєдовоє чєловєчество». Тож, іще кілька слів про «досвід».

Зараз Тігіпко говорить, що бере приклад з Грузії. Так казати тепер в Україні модно. Саакашвілі справді оголосив про новий економічний курс Грузії, головним чином, через новий податковий кодекс, що значно полегшить процес адміністрування, а не погіршить його через скасування спрощених систем, Саакашвілі виступає за прощення (амністію) порушників, а не посилення відповідальності, за введення такого механізму, який не призведе до припинення діяльності підприємств, тоді як в Україні, якби не тривалі багатотисячні майдани, точно було б кілька мільйонів банкрутів.

Коли Тігіпко та його колеги при владі говорять про нагальну потребу пенсійної реформи, улюблена ними Росія в особі міністра Тетяни Голікової заявляє, що питання про збільшення пенсійного віку в РФ обговорюється лише на рівні експертів, воно тільки дискутується, але в жодному разі про нього не нагадують представники влади. Зважаючи на середню тривалість життя росіян, яка приблизно така ж, як в Україні, Голікова говорить, що зараз питання про підвищення пенсійного віку навіть не має сенсу ставити в порядок денний влади. До речі, дав «відбій» пенсійній реформі і Саркозі у Франції. Цього не помітили лише українські можновладці та провладні вітчизняні ЗМІ. Тож про який «весь цивілізований світ» говорить українська влада?

Василь Іванців