Що сьогодні, перед черговим відзначенням Дня Незалежності, говорять пересічному громадянинові слова «Українська головна визвольна рада»? У кращому разі вони нагадують йому рядок із шкільного чи вузівського підручника історії, де говориться про те, що 11-15 липня 1944 року біля села Недільна Самбірського району на Дрогобиччині відбувся установчий збір УГВР, що входило до неї 20 осіб, що невдовзі діяльність УГВР як цілісної структури була припинена радянською службою безпеки, хоча її деякі керівники, члени і представники зберегли її осердя і вели боротьбу проти більшовиків (та керували нею) на українських теренах іще десять років.
Але хіба це вся правда? І хіба це найсуттєвіше?
Ну, а представникам чинної влади, думаю, ці слова взагалі нічого не говорять – хіба що зайвий раз нагадують про існування «клятих бандер», з якими треба щось робити, але з якими нічого зробити так і не вдається.
А тим часом поява і діяльність УГВР стали одним із поворотних пунктів в історії України ХХ століття. І сьогоднішні цілі та методи боротьби українських демократичних сил (знають вони про це чи ні, визнають чи не хочуть визнавати) запрограмовані саме очільниками УГВР.
Від демократії до авторитаризму – і знову до демократії
Справа в тому, що після поразки Української Народної Республіки в українських політичних рухах виразно домінувати тоталітарні й авторитарні течії. На Східній Україні це були більшовики, в усьому орієнтовані на Москву, чи, у кращому разі, націонал-комуністи на кшталт Олександра Шумського, Миколи Скрипника, Панаса Любченка, Миколи Хвильового, Василя Еллан-Блакитного та їхніх численних однодумців. На Західній Україні це були члени Організації українських націоналістів (ОУН), які найрішучишими і найрадикальнішими засобами вели боротьбу із польською окупацією. Так, були на Галичині та Волині й націонал-демократи і навіть ліберали, але проведена польською владою «пацифікація» 1930 року та постійні утиски національно-культурних прав українців підривали їхні позиції, оскільки ефективної стратегії та тактики опору вони так і не змогли напрацювати. Потім було об’єднання більшої частини українських земель під орудою сталінської Москви у 1939-40 роках, потім – німецько-угорсько-румунська окупація, починаючи з 1941-го (на Закарпаття угорська армія прийшла раніше, у березні 1939 року). Здавалося, історичною практикою доведена вищість диктаторських режимів; європейська демократія у ці роки захищається від тоталітарних вихорів на Британських островах чи ховається у горах та лісах Швейцарії і Швеції.