Останнім часом Російську Федерацію в Україні почали дедалі більше ставити за приклад. Вона, мовляв, настільки у порівнянні із нами потужна та розвинута, настільки братня та така споріднена, що нам залишається тільки брати й копіювати її досвід. Міф про суцільне благополуччя у Росії, щоправда, раз-по-раз спростовується самими російськими чиновниками, коли вони тільки починають говорити про внутрішні проблеми. Нинішня інформація – не виняток, а лише підтвердження хибної думки про те, що там усе краще, ніж у нас.
За оцінками МВС РФ, число бездоглядних дітей у Росії вже становить понад 2,17% від загальної їх кількості. Керівник комісії із соціальних питань та демографічної політики Громадської палати РФ Олена Ніколаєва із цього приводу заявила: «Такої кількістю бездоглядних дітей ми могли «похвалитися» лише після Громадянської війни. Навіть після Великої Вітчизняної війни такого не було – суспільство якось дбало про сиріт, створювалися суворовські училища тощо».
За статистикою, із 28 млн. дітей, які зараз проживають на території РФ, 115-120 тис. щороку стають сиротами, щодня понад 200 дітей відбирають у батьків, які з різних причин (переважно – через пияцтво) припиняють про них дбати. Десь 600 тис. дітей зараз проживають в інтернатних закладах різного типу, але понад 750 тис., просто кажучи, ночують у підвалах та на горищах. Тож, для дітей наслідки путінського держкапіталізму дорівнюють наслідкам Громадянської війни.

Чому нинішня влада так болісно реагує на будь-які подразники? Чому вони, з одного боку, мало не благають журналістів та опозицію залишити їх в спокої бодай на деякий час, поки триває так званий перший «організаційний» період, а з іншого, — немов бульдозером, намагаються знести свободу слова, зацькувати опонентів та приголомшити звичайних людей своїм наступом на їхні конституційні права? Можливо, тому, що це – закон природи, за яким кожен, хто виглядає великим і сильним, а насправді є слабким та гнилим із середини, боїться, щоб його, борони Боже, не звалили.

У природі все відбувається так само. Стоїть собі здоровенне, грубезне та височезне, дерево. Кожен думає, що воно найміцніше та вічне. Та варто здійнятися хоча б невеликому буревійчику, саме воно першим і падає від не такого вже й потужного вітру. В Україні Партія Регіонів розповідає, що вона є найпотужнішою політичною силою, а Президент, обраний з її лав, — чи не найбільший у світі «професіонал». Сьогодні вже можна навіть не згадувати, що у цю нісенітницю вірить дедалі менше людей. Варто лише звернути увагу на те, як теперішня влада, сформована, в основному, із тих регіоналів, боїться навіть найменшої критики на свою адресу. Більше того, виявляється, їх огортає справжня паніка навіть тоді, коли проти них влаштовують різноманітні флеш-моби, сатиричні акції тощо.

9 червня у Львові крайова організація Української Республіканської партії на центральній вулиці вивісила великий відривний календар, у якому зроблено відлік до пенсії Віктора Януковича, себто – до досягнення ним пенсійного 60-річного віку 9 липня 2010-го року. (докладно інформацію про відкриття цієї акції можна прочитати на сайті «Дух волі» http://www.duhvoli.com.ua/index.php?subject=56 ). У той день заступник голови УРП запевняв присутніх, що тут, у центрі Львова, ніхто не стане зривати календар, адже таких випадків у цьому місці не було вже принаймні десятиріччя. Утім, подальші події розгорталися зовсім за іншим сценарієм. Календар зник разом із стендом, на якому ще вивішували інформацію під час зникнення Гергія Гонгадзе (докладніше — http://www.duhvoli.com.ua/index.php?article=99 ).
Насправді, мало хто із глядачів, присутніх на акції 9-го липня, вірив, що вона буде сприйнята настільки серйозно. Навпаки, для крайової організації УРП існувала небезпека опинитися у ролі політиків, дій яких ніхто не помічає. Та, вочевидь, опонентів вони таки добре зачепили за живе. Недавно ми отримали інформацію, що Віктор Янукович на наступний після святкування своєї 60-ї річниці день збирається піти у відпустку. З якого дива? Країна лежить у кризовій руїні, та й сам Президент не відсидів належних півроку на посаді, щоб тепер відпочивати. Можливо, він уже знає, що 10-го липня йому час на пенсію, і тому вирішив сховатися подалі від людських очей? Прокоментувати ситуацію навколо календаря ми попросили заступника голови УРП, депутата Львівської обласної ради Ростислава Новоженця.

Читати запис повністю »

У Верховній раді України зареєстрований черговий законопроект, що має на меті фактичне встановлення двомовності у державі, — «Про регіональні мови та мови меншостей», автором якого став депутат ВР від ПР Вадим Колесніченко.
Загалом, тут нічого, на перший погляд, нового немає. Усе те ж посилання на Європейську хартію, за якою, коли б послухати регіоналів, російську мову варто було би дорахувати до списку таких, що зникають (принаймні – у нашій державі), аргументи про нібито порушення прав російськомовного населення тощо. Однак, законопроект передбачає, що мову потрібно визнавати регіональною, якщо нею користуються принаймні 10% населення регіону.
Отож, ця цифра все нам і пояснює. В Україні не знайдеться жодного регіону, де б 10% населення не володіли б і хоч час від часу не спілкувалися б російською мовою. Отож, саме російська мова у разі прийняття документу має бути визнаною регіональною на усій території держави. У тому, що це буде узаконена русифікація, можна навіть не сумніватися. Натомість інші мови, про які насправді йдеться у Європейській хартії, навряд чи матимуть достатньо носіїв, щоб їх набралося аж 10% від загального населення будь-якого регіону. Наприклад, у якій області живе 10% людей, що розмовляють болгарською, гагаузькою, німецькою тощо? Чи пропонувати їм регіональну мову в межах окремих сільрад? З великим скрипом статус регіональної мови для себе можуть отримати хіба що кримські татари, яких за даними останнього перепису на історичній батьківщині аж 12% від загального населення. Далі, наприклад, угорці можуть спробувати отримати статус регіональної для своєї рідної мови у межах Закарпаття, а Румуни – десь на Буковині. Але російська мова буде всюди!