Далеко не з картинки, а з відчуття власної гідності і гонору, як це, наприклад, продемонструвала громадянка України Валентина Малєй. Як відомо, грецький консул Д. Міхалопулос у брутальній формі відмовив їй у видачі візи на підставі того, що вона, мовляв, підозріло часто їздить до Греції. Як повідомила В.Малєй, консул «стукнув моїм паспортом по столу, а відтак рукою… І раптом — я не повірила власним очам: консул витягнув шию, вирячив очі і почав до мене кривлятися, розтягнув губи й очі пальцями… Тоді він різко підскочив до скляної перегородки, до тієї, що розділяла нас, і кілька разів стукнув по ній рукою напроти моїх очей, спочатку кулаком, ніби бив мене в обличчя, а відтак долонею — немов намагався дати ляпаса.. Я була шокована і не могла вимовити ані слова… Почувши лайку й стукіт, до нас з іншої кімнати визирнув якийсь консульський клерк — схоже, це був охоронець, — він занепокоєно глянув на консула. Я забрала паспорт і залишила приміщення».

Українка, на відміну від багатьох інших наших співвітчизників, не змирилася з подібним приниженням і звернулася за роз’ясненнями до посла Греції в Україні, а також повідомила про цей брутальний факт пресу. Заступник міністра закордонних справ України Костянтин Елісеєв нещодавно повідомив, що конфлікт між грецьким посольством і громадянкою України вичерпано. «Посол прийняв нашу громадянку, і, як мене поінформували, доволі конструктивно конфліктну ситуацію було вичерпано», — сказав дипломат. В результаті стало відомо, що консул Греції в Україні Дімітріос Міхалопулос, якого звинувачували в хамській поведінці щодо осіб-претендентів грецької візи, впродовж місяця залишить нашу країну.
На жаль, подібні факти стосовно українців є далеко не поодинокими. Ліберальна демократія, яку практикують на нібито цивілізованому Заході, всіляко заохочує неадекватну поведінку своїх громадян, видаючи занадто велику розкутість людини за її індивідуальну своєрідність та самовираження. Ця система в останній час все більше і більше продукує цинічних хамів, які, однак, «самореалізуються» переважно, на людях другого і третього сорту, до яких вони відносять також і українців, як осіб із значно меншим рівнем матеріального достатку і добробуту. Чомусь так сталося, що ці «кадри» концентруються переважно в посольствах країн що розвиваються, а також на прикордонних переходах зони ЄС. Історія, безумовно, з часом поставить на місце цих новоявлених «арійців», які, як це практикували у свій час фашисти, організували для «обраних» окремі від усіх інших переходи на кордонах, але українцям не варто сидіти склавши руки і чекати на цей час, а діяти так, як це зробила Валентина Малєй.
«ДУХ ВОЛІ», зокрема, пропонує повідомляти про подібні факти негідного ставлення до українців через «КОНТАКТИ» на нашому сайті, а ми будемо ретельно вести реєстр цих хамів і робити усі можливі кроки, щоб рано чи пізно, але ці знущання над українцями їм «вилізли боком».

Скоро наші діти й онуки не зможуть відповісти на це просте запитання. І, здається, нікого це особливо не зачіпає. Хтось скаже про це вряди-годи та й замовкне: а мо’ воно так і треба, бо, бач, вилучила національність з наших метрик та паспортів не якась там інстанція, а сама Верховна Рада. Та сама, де ото б’ються у прямому й непрямому ефірі та відверто порушують ними ж прийняті закони. Вилучила, очевидно, на щось розраховуючи. На що? Відповідь надто проста: тодішня парламентська компартійна „група 239″ розраховувала на подальшу русифікацію України, подальше понищення українського коріння. І це дало пізніше Кучмі підстави проректи: „Національна ідея не спрацювала».

Однак справа не в тому, що було, а в тому, що є сьогодні! Поки що формально ми зденаціоналізовані. А в недалекому майбутньому це може статися і неформально. Чому? Одним це дуже потрібно. Другі недооцінюють цього факту, забули, задля чого впряглися в політичну боротьбу. Час працює на перших: діти, онуки і правнуки ростуть без національності.
Колись у дитинстві я бачив записи в паспортах та інших документах моєї бабусі, батька, матері: „українка», „українець». Природним був запис і в моїх документах, бо я був сином українки й українця. А що бачать наші нащадки? Нічого. Майбутня манкуртизація забезпечена. Так, якісь чорні сили про це тільки мріють, але чому нас, простих українців, не лякає така страшна перспектива?
Можливо, хтось зауважить: це ж стосується не самих лише українців в Україні. Та в тому ж то і справа, що саме в Україні, а не в Росії чи Ізраїлі, в Білорусі чи Румунії… Це дуже схоже на ситуацію, коли Катерина II, видаючи свій маніфест щодо зруйнування Січі 1775 року, намагалася слова „козак» та „Січ» назавжди витравити з пам’яті людей. Тоді знищували оборонця нації — козацтво, а нині — й саму націю. „А ми дивились і мовчали і мовчки чухали чуби». Потрібен принаймні новий Шевченко…
Витравлення з наших паспортів графи „національність» є продовженням асиміляції, себто русифікації. Що ж нам залишається? Вмирати як етнос, як нація? Скоро запитають: а навіщо та українська та ще й державна мова, коли українців як таких наче й немає, бо де ж таки воно й написано? А ніде не написано, окрім як у серцях, а воно ж через покоління-друге і там зітреться…
Далі так бути не може. Потрібно, щоб національність повернулася в наші паспорти, і то негайно, без жодних зволікань. Час іде, діти та онуки ростуть, забуваючи, хто вони, яких батьків нащадки.
Читати запис повністю »

Споконвічне гасло володарів світу «розділяй і владарюй» зникає з програм дій сучасних правителів. Ще в минулому столітті деякі колоніальні держави добровільно відмовились від своїх колоній. Осудження загарбницької політики, переоцінка історичного минулого зумовлює перебудову стосунків між державами і народами на нових засадах — добросусідства, рівноправності, справедливості. Таке примирення було заманіфестоване низкою держав — колишніх метрополій, що їхні уряди офіційно попросили вибачення у раніше підвладних їм народів або тих, яким було завдано кривди. Так, 2008 року уряд Австралії звернувся до аборигенів з вибаченням за вторгнення на їхню споконвічну землю й розбудову тут своєї держави, за завдані їм утиски і збитки. Того ж року Палата представників США схвалила резолюцію, якою вибачається за фундаментальну несправедливість та жорстокість рабовласництва, в умовах якого формувалась держава. Ще раніше з вибаченням перед чорношкірими виступили власті окремих штатів, де були найбільші плантації, на яких використовували працю негрів-рабів. Також Конгрес вибачився перед індіанцями Північної Америки, а ще раніше перед гавайцями за те, що їх 1893 року було позбавлено незалежності. Не лишилися в боргу США і перед Лівією, заплативши компенсації за бомбардування в 1986 році міст Тріполі й Бенгазі. А Лівія зобов’язалася виплатити штатам велику суму за акт, вчинений у небі над Шотландією 1988 року, внаслідок чого загинули 270 осіб, здебільшого американців. Відшкодовує Лівії Італія за колонізацію, яка тривала 30 років. Угода про компенсацію передбачає будівництво італійцями сучасної автотраси вздовж узбережжя Середземного моря, співпрацю в галузі освіти тощо.

ФРН відшкодувала борги остарбайтерам за підневільну працю в Німеччині, її уряд компенсує також моральні втрати євреям, які перебували у блокадному Ленінграді, а нині мешкають у країнах західного світу. І т. ін.
А як же Росія? Чи були в історії її стосунків з іншими народами тільки «возз’єднання» та «визволення»? Чим насправді були ці «дружні» акції? Скільки внаслідок них пролилось крові, відтято голів, четвертовано, страчено на шибеницях і т. ін. — не виміряти, скільки знищено поселень, асимільовано народів — теж таємниця історії. Про це — в дослідженні І. Дзюби «Застукали сердешну волю».

Читати запис повністю »