Скоро наші діти й онуки не зможуть відповісти на це просте запитання. І, здається, нікого це особливо не зачіпає. Хтось скаже про це вряди-годи та й замовкне: а мо’ воно так і треба, бо, бач, вилучила національність з наших метрик та паспортів не якась там інстанція, а сама Верховна Рада. Та сама, де ото б’ються у прямому й непрямому ефірі та відверто порушують ними ж прийняті закони. Вилучила, очевидно, на щось розраховуючи. На що? Відповідь надто проста: тодішня парламентська компартійна „група 239″ розраховувала на подальшу русифікацію України, подальше понищення українського коріння. І це дало пізніше Кучмі підстави проректи: „Національна ідея не спрацювала».

Однак справа не в тому, що було, а в тому, що є сьогодні! Поки що формально ми зденаціоналізовані. А в недалекому майбутньому це може статися і неформально. Чому? Одним це дуже потрібно. Другі недооцінюють цього факту, забули, задля чого впряглися в політичну боротьбу. Час працює на перших: діти, онуки і правнуки ростуть без національності.
Колись у дитинстві я бачив записи в паспортах та інших документах моєї бабусі, батька, матері: „українка», „українець». Природним був запис і в моїх документах, бо я був сином українки й українця. А що бачать наші нащадки? Нічого. Майбутня манкуртизація забезпечена. Так, якісь чорні сили про це тільки мріють, але чому нас, простих українців, не лякає така страшна перспектива?
Можливо, хтось зауважить: це ж стосується не самих лише українців в Україні. Та в тому ж то і справа, що саме в Україні, а не в Росії чи Ізраїлі, в Білорусі чи Румунії… Це дуже схоже на ситуацію, коли Катерина II, видаючи свій маніфест щодо зруйнування Січі 1775 року, намагалася слова „козак» та „Січ» назавжди витравити з пам’яті людей. Тоді знищували оборонця нації — козацтво, а нині — й саму націю. „А ми дивились і мовчали і мовчки чухали чуби». Потрібен принаймні новий Шевченко…
Витравлення з наших паспортів графи „національність» є продовженням асиміляції, себто русифікації. Що ж нам залишається? Вмирати як етнос, як нація? Скоро запитають: а навіщо та українська та ще й державна мова, коли українців як таких наче й немає, бо де ж таки воно й написано? А ніде не написано, окрім як у серцях, а воно ж через покоління-друге і там зітреться…
Далі так бути не може. Потрібно, щоб національність повернулася в наші паспорти, і то негайно, без жодних зволікань. Час іде, діти та онуки ростуть, забуваючи, хто вони, яких батьків нащадки.

Красномовний приклад. На початках нашої незалежності побував я на славній Хортиці в Запоріжжі, коли святкувалося 500-ліття українського козацтва. Зайшов там на кладовище і не побачив жодного надмогильного напису українською. Тільки російською, та ще — німецькою. Адже тут німецькі колоністи, як писав Шевченко, „картопельку садили». Іронія долі… Як тут не згадати болючі думки австрійського філософа Густава Адольфа Густервега. Він писав, що умертвити людину — це окремий злочин, а забрати від людей їхню національність — це нескінченне вбивство.

Анатолій Мокренко