Лемки – одна із найбільш яскравих етнографічних груп української нації. На відміну від бойків та гуцулів, які також вирізняються на загальному тлі національної культури своєю самобутністю, зуміли пронести через століття традиції в одязі, фольклорному мистецтві, побуті та зберегли особливі діалекти української мови, лемки – єдина етногрупа, яка вирізняється самоідентичністю, не зважаючи на складну історію своєї спільноти.

У двадцятому столітті, як відомо, лемків насильно виселили з їх рідних земель. Хоч традиційно вважається, що Лемківщина розташована по обидва боки Бескидів – на території сучасної Польщі та Словаччини, до нинішнього часу склалося так, що більшість лемків проживають розкиданими по всій території України та далі на схід. Причиною тому стали трагічні події 1944-го року, коли людова (більшовицька) Жеч Посполіта розпочала насильницьку депортацію українців зі своєї території, а також сумнозвісна польська операція «Вісла», розпочата з тією ж метою у 1947-му році. Тоді антиукраїнські сили, звісно, під проводом Москви зробили все, щоб розпорошити наших співвітчизників мало не по цілому світі та в такий спосіб примусити їх забути про власну історію та культуру. Та це, на щастя, їм не вдалося. І доказом цього став фестиваль «Дзвони Лемківщини», який нещодавно завершився у місті Монастирська на Тернопільщині.

— Те, що лемків відірвали від споконвічної їхньої території, можливо, і пояснює неабияку згуртованість цієї етногрупи, істотне бажання дотримуватися батьківських традиції навіть серед молоді, — розповідає президент Благодійного фонду «Україна-Русь», депутат Львівської облради Ростислав Новоженець. – Власне, лемки на цьому грунті створили кілька відомих в Україні громадських організацій, їх можна називати чи не найбільш активною спільнотою. Тут можна відзначити з позитивного боку Світову федерацію українських лемківських організацій, яку очолює Володимир Ропецький (на фото зліва – ред.). Під час фестивалю мені довелося познайомитися також із дуже цікавими людьми, які хоч і не керують жодними організаціями, проте у своєму житті роблять чимало для утвердження авторитету української нації за кордоном нашої держави. Наприклад, чи знаєте ви, що у крайній західній точці українських етнічних земель досі живе кілька українських родин, які жодним чином не зрікаються рідної мови та культури. Я говорю про Шляхтову Русь, що на території теперішньої Польщі. Ось поруч зі мною на фото, яке ви публікуєте у виданні «Дух волі», мешканець села Явірки з регіону Шляхтової Русі, котрий має настільки великий авторитет серед поляків, що його навіть солтисом обирали як найбільш гідного цієї посади.

Фольклорні фестивалі лемки проводять щороку. Найбільший із них традиційно відбувається у Ждині (Польща) в середині липня. А на початку серпня святкування переносяться до України – до міста Монастирська Тернопільської області. Цього року відбувся вже ХІІ фестиваль. Ми поцікавилися, чому саме це місце обрано для зустрічі лемків? Виявляється, найбільше представників цієї етнічної групи після насильницьких переселень у 40-х роках минулого століття осіли в Галичині (хоча, варто зауважити, що чимало родин переїхали тоді та досі проживають у Луганській, Донецькій, Миколіївській та Херсонській областях – це якщо брати до уваги тільки розселення лемків в Україні). А Монастирська навіть на такому тлі виглядають як нова сута лемківська земля. Місто налічує приблизно 16 тис. мешканців. 70% — лемки. І це не дивно. Тутешній ландшафт із невисокими горами як один в один нагадує історичну Лемківщину. Збираючись тут, люди немов потрапляють на споконвічну батьківщину.

— Такої кількості людей, як цьогоріч на лемківському фестивалі у Монастирськах, не спроможна зібрати жодна політична партія, — продовжує розмову Ростислав Новоженець. – Тим більше, що люди їхали сюди за власним бажанням, тільки приватних легкових машин я бачив кілька сотень. Безперечно, такою нагодою не забула скористатися місцева влада. А обласна держадміністрація взяла фестиваль під свій патронат. До речі, розповідали, що голова Тернопільської ОДА Михайло Цимбалюк також наполовину лемко.

Справді, на фестивалі не бракувало і політичної агітації. Були тут активно присутні представники партії «Свобода» та «За Україну». Утім, головна увага присутніх була все ж зосереджена на виступах професійних та аматорських художніх колективів, що приїхали сюди з різних областей України, а також з Польщі, Словаччини, Сербії, Австралії та навіть Російської Федерації. Виявляється, лемків насильно виселяли навіть туди, і навіть в РФ, де найжорсткішими заходами витісняється все українське, вони змогли зберегти самоідентичність. Шкода лише, що поки вони не сформували у своїх спільнотах жодних організацій.

А ось якими враженнями від фестивалю поділилася з нами голова міжобласної організації «Молода Лемківщина» Лідія Плахтій:

— Фестиваль «Дзвони Лемківщини» став місцем для зустрічі членів родин та їх нащадків, волею долі розкиданих по світі, колишніх сусідів, односельців та друзів. Приємно було дивитися, як сюди приїжджали люди цілими родинами – від немовлят, до літніх людей, декотрим з яких виповнилося вже й 90-то років. Цьогоріч нам вперше допомагала місцева влада. За це ми щиро дякуємо голові Тернопільської ОДА Михайлові Цимбалюку. Поліпшилася інфраструктура, з’явилися кошти, щоб запросити відомих артистів. Адже на фестивалі виступали Іван Попович, гурт «Соколи» та інші знані пісенні колективи. Серед них – багато дитячих. А це означає, що лемки, не зважаючи на вік, зберігають свою культуру, укріплюють коріння і в прийдешніх поколіннях. До місця приємно було їхати новою дорогою, вдалося краще облаштувати стояну для автомобілів. Словом, цього року вдалося насправді підняти статус фестивалю до рівня міжнародного.

Сподіваємося, — продовжує пані Лідія, — що і наступного року розвиток фестивалю не припинеться, а піде далі. Наприклад, вже зараз ми відчуваємо, що для проведення всіх заходів нам було мало двох днів. Потрібно принаймні три. Адже стільки було бажаючих виступити! Нові колективи, немов із бабусиної скрині, витягували пісні, які, утім, звучали як щось абсолютно нове. На майбутнє варто також подумати про нову сцену, хочемо влаштовувати нічні фести для молоді, організувати музей лемківської етнокультури, потрібно і для митців та виробників національної етнографічної продукції щось окреме організувати. Скажімо, ми бачили, що більшість відвідувачів фестивалю хотіли вдягнутися у лемківські строї, які вирізняються своєю красою та багатством. Адже навколо панував дух лемківщини, і кожному хотілося навіть виглядати як представник спільноти, яка вміє не тільки гарно відпочивати, але й добре працювати.

Загалом же побутує така думка, що чи не найбільш згуртованими є жиди, бо вони, розкидані по світі, залишаються самі собою. Однак, ще кажуть, що коли з’явився лемко, жид заплакав. Адже побачив ще більш згуртовану спільноту. Між лемками вкрай рідко виникають різні непорозуміння та чвари. Вони єдині. Зараз тільки в Україні проживають принаймні кількасот тисяч нащадків лемків. І ще кажуть, що хто завоює серця лемків, того завжди будуть поважати і загалом у середовищі української нації.