У столиці Білорусі Мінську затримали кількох адміністраторів опозиційних груп у соціальних мережах, повідомив білоруський правозахисний центр «Весна».

Наразі відомо, що принаймні одного з них, Павла Євтіхієва, повезли до суду, в нього вдома вилучили його комп’ютер. Також повідомляють, що зламані кілька спільнот опозиційного спрямування в мережі «ВКонтакте» з більш як 50 тисячами користувачів.

Мати одного із затриманих розповіла журналістам, що 30 серпня до неї на роботу прийшли двоє людей у ​​цивільному, які, не представившись, зажадали від жінки їхати додому “у справі сина”. Біля під’їзду її чекали ще четверо невідомих. Вони піднялися в квартиру і почали допитувати молодого чоловіка. Їх цікавили його відношення до інтернет-спільноти Вконтакте “Ляпіс Трубецькой” – безкоштовний концерт у Мінську” і паролі. Із розмови невідомих жінка зрозуміла, що арешти відбуваються по всьому Мінську.

Через деякий час викликані співробітники міліції забрали із собою молодого чоловіка і вилучили його домашній комп’ютер. Пізніше правозахисникам стало відомо про затримання ще кількох активістів, які адміністрували в соціальних мережах спільноти “Ляпіс Трубецькой” – безкоштовний концерт у Мінську” і “Набрид нам цей Лукашенко”.

Один з адміністраторів групи, який залишився на волі, розповів, що зв’язався з технічною підтримкою соціальної мережі Вконтакте і повідомив про злом спільноти. Зараз групу відновлюють після злому, адміністратори планують створити нову сторінку, а також повідомляють про те, що до затриманих на допитах застосовували силу.

Попередження: Оскільки гр. Янукович В. у своїй поточній діяльности рівняється на Президента Бєларуси Лукашенку А., адміністраторам соціяльних мереж українських, учасники яких не співають осанну “прєзідєнту, партіі і правітєльству” варто подбать і про безпеку даних, і про власну безпеку!

Розмова з відомим львівським політиком, одним із сучасних ідеологів українського націоналізму (за визначенням російських ЗМІ), автором скандально відомого інтерв’ю журналу «Der Spiegel Профиль» («Все русское мешает нам жить!»), кандидатом у народні депутати України по Сихівському виборчому округу №115 (Львівська область).

— Для чого Вам Верховна Рада?

— Україна сьогодні – невільна. Виконавча влада повністю контролюється «п’ятою колонною» — нащадками тих, хто знищив УНР, організовував голодомори, репресії, русифікацію, нищення духовності. Верхівку владної піраміди захопили чужинці, зайди. Там немає жодного етнічного українця. Левова частка власності, капіталів опинилася в руках росіян та євреїв. Українці не є господарями на власній землі. На тлі насаджування російської мови, закриття українських шкіл, непоодиноких випадків звільнення з роботи саме україномовних працівників це все більше нагадує політику апартеїду у Південно-Африканській Республіці 50-60-хх років, коли біла меншість (колонізатори) загнала чорну більшість (місцеве населення) у резервації. Ще можна змінити ситуацію мирним шляхом. Для цього потрібно обрати проукраїнський парламент, адже сьогодні у ВРУ українцями визнають себе лише 22% депутатів. Іду в народні депутати, аби захищати свій народ від окупантів і розбудовувати українську Україну.

— А чи маєте для цього відповідний досвід?

— Так. Я вже був депутатом нижчих рівнів – Франківської районної ради у Львові (1990-1994 рр.) і Львівської обласної ради (2006-2010 рр.). Ще до Незалежності я був активним у громадському житті – створював на підприємстві, де працював, осередки Товариства української мови (1988 р.), Народного Руху (1989 р.). З 1990 р. протягом п’яти років очолював осередок НРУ на заводі, керував рухівською фракцією у райраді, входив у керівні органи Руху на рівні району та області. Ось уже 22 роки є незмінним членом Української Республіканської партії. З 2002 по 2005 рр. був головою крайової організації УРП (тоді УРП «Собор»). У 2007-2008 рр. очолював всю партію (тоді УРП Лук’яненка). Нині є заступником голови УРП.

— Чим характеризується Ваша політична діяльність останніх років?

— За останні років десять-дванадцять – це, передусім, боротьба за мову. У 2000 році на Шевченківські дні я водив багатотисячні демонстрації під обласну державну адміністрацію на знак протесту проти русифікації. Додатковим поштовхом згодом стало вбивство композитора І. Білозора. Я був одним з ініціаторів перетворення похорону Ігоря на політичну акцію під гаслами проти зросійщення.

Республіканці встановили тоді біля прокуратури на пр. Шевченка пам’ятний хрест у терновому вінку з написом : «Вбитий російськими шовіністами». Разом з іншими організаціями ми домоглися розшуку Калініна і Воронова та суду над вбивцями. Взагалі в ті роки ми проводили чимало різноманітних акцій на захист державної мови – від пікетів до конференцій, часто вдавались до вуличних театралізованих дійств, фотовиставок зі знімками неукраїнських вивісок, реклами тощо. Ми навіть виготовили і розклеювали у місті наліпки з черепом і кістками на червоному фоні: «Обережно русифіковано!» (не уникнули тоді і арештів). Вже зголом, будучи радником з мовних питань (на громадських засадах) голови ЛОДА (2008-2010 рр.), я навіть видав книгу-збірник нормативно-законодавчих актів про мову, аби «озброїти» передусім місцевих керівників владних і громадських організацій щодо навадення порядку в мовній царині у Львові та області.

Читати запис повністю »

Закон Колесніченка-Ківалова «Про засади державної мовної політики» уже вступив в силу. Тож тепер очікують, що приблизно на половині території України російську мову зроблять регіональною. Але чи так це? Уважно почитавши текст документу, ми побачили, що навіть в тих містах, які вважаються мало не головним оплотом українства, можна «на законних підставах» запровадити регіональну російську мову. Було би бажання.

Марні сподівання

Попри масові акції протесту, багато хто сприйняв мовний закон достатньо спокійно. Мовляв на сході і півдні країни, принаймні – у містах, більшість і без того розмовляє виключно російською мовою. А в центральних і західних областей нічого не зміниться. Пересічному галичанину, наприклад, важко уявити, що російську як регіональну тепер можуть нав’язати навіть у Львові.

На перший погляд, це повна нісенітниця. Та й від політиків не чути жодних застережень. Більше говорять про імовірний розкол країни на мовному грунті, аніж про русифікацію від сходу до заходу. У цьому разі, мовляв, народ повстане та й місцеві органи влади, що складаються переважно з українських патріотів, не дозволять розвивати такий сценарій. Однак, не кажімо «гоп»…

Недавно ще взагалі ніхто не вірив, що такий закон буде прийнято. Власне, спочатку саме лише обговорення мовної теми називали провокацією. Пізніше до Верховної Ради було подано кілька різних мовних законопроектів. І також здавалося, що не конче поставлять на голосування саме той, який тепер охрестили словом «КАКА».

Читати запис повністю »

Про ситуацію в Україні напередодні виборів, про причини розчарування у політиках, про те, чому потрібно голосувати за справжніх українських патріотів, в інтерв’ю «Духу волі» розповідає Герой України, голова Української республіканської партії Левко Лук’яненко.

— Як ви вважаєте, чому на 22-му році незалежності України знову обговорюється питання незалежності?

— Це закономірно. Ми понад 340 років були під московською окупацією, причому 70 із них – під жорстокою комуністичною деспотією. Віками за українцями не визнавали навіть права на національність, їх називали малоросами. Русифіковано було геть усе. Перебуваючи під владою царів, народ фактично втратив історичну, національну свідомість. Власне, тому і не зміг відстояти Українську Народну Республіку. Та з її проголошенням рівень свідомості почав зростати. І тому після придушення УНР війна не припинилася.. Тривало це десь до 1925-го року. Аби поставити Україну на коліна, Москва влаштувала три голодомори – на початку 20-х і 30-х років та після Другої світової. Це був «винахід» Троцького. Водночас тривало знищення духовенства, селянства та української інтелігенції. Було навіть підписали наказ про виселення всіх українців з України. Тільки людей виявилося надто багато, щоб той наказ виконати.

Репресії не припиняючись протягом усього періоду радянської окупації. Москва вела війну проти українського народу аж до 1991-го року. Тож не дивно, що Наддніпрянська Україна, пройшовши через жорна багаторічної комуністичної деспотії, втратила історичну свідомість і громадянську активність.

Читати запис повністю »