В останні місяці соціологи фіксують парадоксальні тенденції, притаманні громадським настроям. Показники довіри до органів влади та очільників держави швидко знижуються, соціальне самопочуття абсолютної більшості громадян погіршується, протестні настрої відчутно зростають, готовність діяти декларується значним числом опитаних, – але в реальні акції (страйки, мітинги, пікети, демонстрації тощо) все це майже не виливається. Ба більше: разом із посиленням критичної налаштованості щодо влади та протестних настроїв зростає й соціальна апатія, зневіра у можливість позитивних змін.

Ні, на вулицю люди виходять – і з економічними, і з політичними вимогами. Але там, де зачіпаються інтереси мільйонів, виходять у кращому разі кілька тисяч; там, де йдеться про утиски сотень тисяч, публічно протестують лише десятки активістів. Останні ілюстрації цього у всіх перед очима: за Юлію Тимошенко на президентських виборах голосували 11 мільйонів громадян, а мітинги на її підтримку зібрали спершу кілька сотень, потім – кілька тисяч осіб із тих грандіозних мільйонів.

Це спонукає владу, експерти якої ретельно відстежують громадські настрої, до висновків про те, що критичне налаштування українців не переросте у масові акції протесту і непокори, що воно здатне вилитися тільки у виборчі преференції щодо опозиції. А маніпулювати результатами народного волевиявлення та істотно коригувати їх в Україні добре вміють. Видається, такі висновки вкрай невірні. І ось чому.

Читати запис повністю »

Сьомого листопада у приміщенні Львівського палацу мистецтв відбувся перегляд двох кінофільмів: чеського – «Бандерівці» (виробництва телестудії «Острава») та російського – «Бандеровцы – война без правил». Хоч усі, хто зібрався подивитися ці іноземні стрічки, очікували об’єктивної оцінки бачення українського визвольного руху з-за кордону, насправді, у підсумку, вийшла гола антиукраїнська пропаганда. Невідомо, чи то на організаторів акції так вплинула дата – чергова річниця жовтневого більшовицького перевороту, чи то ще якийсь дідько, але сталося те, що сталося…

За підняття теми національно-визвольної боротьби українського народу у ХХ столітті, звісно, організаторам заходу можна тільки подякувати. Але як вибачити те, що після закінчення перегляду фільмів, в яких глядачі побачили чимало наклепів на діяльність ОУН і УПА, жодному з присутніх ветеранів-повстанців та політв’язнів, а також жодному небайдужому взагалі не надали слова, хоч люди насправді бажали висловитися з приводу фальшування історії та пересмикування фактів. На жаль, ніякого обговорення так і не відбулося.

Молодь, якої в залі також було чимало, пішла додому з очевидним розчаруванням. Та й іншим здавалося, що вони побували не в українському кінозалі, а, наприклад, щойно дивилися котрийсь із проросійських телеканалів. Чи можна було залишати без відповіді побачене, коли на екрані українські повстанці знищували мирне населення, до речі, — українців, а чехів рубали сокирами. Саме таку пропаганду завжди проводила сталінська радянська влада, коли виставляла українців-націоналістів бандитами, котрі лише вбивали та заважали мирним «нормальним» людям будувати «совєтську власть».

В російському фільмі УПА постійно намагалися поєднати з німецькими загарбниками, називаючи повстанців прислужниками фашистів. Тут також немає нічого нового – московська пропаганда у чистому вигляді. Наприклад, за старими радянськими штампами, у фільмі показували сотні домовин з тілами нібито закатованих «бєндєровцамі» українців. Звісно, подібні кадри завжди створювали шокуюче враження у непідготованої аудиторії. Але цього разу фільми дивилися львів’яни, обуренню яких після такої інтерпретації історії не було меж.

Читати запис повністю »