Сьогодні мало хто сумнівається в тому, що нинішня влада втратила довіру навіть серед найвірнішого, так би мовити, свого електорату. Протести проти прийнятого податкового кодексу нарешті об’єднали схід і захід України у відвертому несприйнятті дій команди Януковича. Мова, щоправда, йде поки що лише про ту частину населення, яка безпосередньо намагається робити власний бізнес без своїх лобістів при владі, без корупційних схем тощо – про малих підприємців, яких в Україні мільйони.

До пересічного громадянина ще не до кінця дійшло, що влада, по суті, оголосила йому війну. Але розуміння цього факту, певно, невдовзі прийде. Адже влада і зараз заявляє, що не збирається зупинятися «на досягнутому». Щойно впораються з малим бізнесом, тисячі протестувальників від якого президент Янукович вже назвав тими людьми, які не хочуть дотримуватися закону та платити податки, візьмуться і за звичайних громадян. Бо влада, не зважаючи на те, що наші співвітчизники живуть найгірше в усій Європі та вже починають заздрити не тільки росіянам, але й білорусам, і далі вважає, що народ забагато їсть. Що це, коли не відвертий геноцид та війна з власним народом?

Податковий кодекс – тільки початок. Прогнозувати, наскільки погіршиться життя країни, коли вона почне жити за запропонованими драконівськими правилами, щоправда, можуть переважно люди, які самостійно сплачують податки. Таких, звісно, мільйони, але в Україні це аж ніяк не більшість електорату і не та критична маса, яка самостійно спроможна, вийшовши на вулиці, змести цю владу. Підприємцям необхідна активна підтримка не тільки їх найманих працівників, але й студентів, пенсіонерів, тих, хто працює у бюджетній сфері. Але ці категорії громадян і далі отримують від влади ура-переможні реляції про те, що в результаті прийняття податкового кодексу їх життя поліпшиться. На жаль, багато хто у такі побрехеньки досі вірить. А тому залишається відкритим питання: чи так уже важко нинішній владі, маніпулюючи свідомістю мільйонів українців, не зважати на масові протести та далі продовжувати свою ганебну політику?

Читати запис повністю »

Українці завжди відзначалися лагідністю. Але коли їм починають наступати на всі мозолі, вони можуть відповісти так, як відповіли за часів Гайдамаччини, Хмельниччини, УНР, УПА…

Дмитро Степовик – доктор богословських наук і філософії, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАНУ, професор історії мистецтва Київської духовної академії. В інтерв’ю Дмитро Власович розповів, чому предстоятель Російської православної церкви Кирило так зачастив в Україну і коли чекати на створення української помісної церкви.

ЧОМУ ОЛЕКСІЙ ІІ НЕ ПРИЇЗДИВ В УКРАЇНУ

— Дмитре Власовичу, патріарх московський і всієї Росії Олексій II побував в Україні лише двічі. Його наступник, предстоятель РПЦ Кирило приїздив до Києва вже чотири рази. Чим викликана така зацікавленість нинішнього російського патріарха Україною?

— Олексій II Рідігер так рідко був в Україні, тому що він був досить хворий, старий. Але це все ж таки не основна причина.

1990 року, коли він вперше приїхав і хотів довести нам, що ми частина російського народу (я не знаю, чому він – естонський єврей – раптом вирішив робити нас частиною російського народу), йому влаштували тут велику обструкцію, ледве пустили в Софійський собор, але він якось з чорного ходу пробрався…

Другий раз він приїхав уже перед своїм відходом у вічність. Це було святкування 1020-ї річниці Хрещення Русі – України. Чомусь наше політичне керівництво тоді вирішило, що наше Хрещення мають відзначати чужі патріархи. А нашим було заборонено брати участь. Зокрема греко-католицькій церкві, автокефальній церкві й церкві Київського патріархату. А Вселенський патріарх Константинопольський і Російський в Києві правили бал разом з нашими урядовцями.

Читати запис повністю »

Отже, виборче цунамі минуло. Українське суспільство чи то застигло в очікуванні результатів свого голосування – формальних, згідно з якими і формуватимуться органи місцевої влади, чи то просто, змучене від усього того бруду, який місяцями виливали на голову одне одному кандидати, вирішило зітхнути з полегшенням та трохи відпочити. Запанувала тиша. При чому, абсолютно незрозуміло, чи влада нас, звичайних громадян, нарешті залишить у спокої бодай на деякий період до наступних виборів, чи тиша ця насправді оманлива?

Можливо, хтось і не погодиться, що через наші з вами домівки пронеслося цунамі чи інше, не менш небезпечне стихійне лихо. Але якщо ви із цим згідні, то мали б сприйняти за очевидний факт, що будь-яка стихія залишає по собі руїну. Тоді нинішню тишу варто сприймати відповідним чином. І дуже наївними виглядають очікування тих, хто і цього разу сподівався на наступний день після виборів прокинутися в оновленій країні або – ще краще – когось там перемогти. Стихія здатна перемогти усіх нас, поглинувши наших однодумців разом із нашими опонентами. Водночас, кожен, хто вистояв, має нагоду швидко переконатися, що оновлення полягає лише в одному – усе навколо знесене. І в першу чергу це зараз стосується тих ідеалів, за які нібито боролися політики, які нібито підтримували громадяни. Кажу «нібито», бо саме ці вибори відкрили нам очі на те, чого раніше ніхто з нас помічати не хотів. Тепер же, здається, основне питання полягає ось у чому: чи ми, нарешті, дозволимо собі розплющити очі та об’єктивно поглянути на очевидні речі. Іншими словами, варто вже зараз робити хоча б попередні висновки із виборчого процесу, який, без перебільшення, стане визначальним для подальшої долі цілої України.

Висновок перший. Якщо не помиляюся, за два десятки років Незалежності в Україні ще не було настільки важливих виборів до органів місцевого самоврядування. З одного боку, усі погоджуються, що вони стали генеральною репетицією для влади та опозиції для наступних парламентських та президентських виборів. Саме зараз відточувалися політтехнолгії влади та опозиції, і можна було наочно подивитися чиї технології більш ефективні (про чесність, порядність та справедливість говорити у наш час просто смішно). З іншого боку, саме за таких екстремальних умов, коли влада Януковича застосувала всю силу від відверто несправедливого законодавства до потужного адмінресурсу та найагресивнішої реклами, яка коштувала величезних грошей, можна було побачити, чого вартий наш вітчизняний електорат. Зокрема, чи після численних розчарувань та набутого немалого досвіду у голосуванні на усіх попередніх виборах, люди нарешті навчилися думати, за кого голосують? Перший висновок – позитивний. Бо після 31-го жовтня 2010-го року в країні більше немає неважливих виборів. За владу відтепер боротимуться на усіх рівнях, і це очевидний великий крок на шляху до побудови громадянського суспільства. Головне тут, щоб цей позитивний рух тільки тим першим кроком не обмежився, бо в нашій новітній історії найчастіше саме так і траплялося.

Читати запис повністю »