Не знаю як Вас, а мене особисто в усіх тих розмовах осатнніх днів про імовірний дефолт у США найбільше лякали коментарі пана Азарова. Ми вже стільки разів проходили той сценарій, коли за ширмою світових проблем українська влада ховала свою власну неспроможність вдало керувати державою, що і тепер на сто відсотків можемо бути впевненими: наше найближче майбутнє, м’яко кажучи, не надто привабливе. Бо „наша рідна” владонька вже має готове пояснення чи не усіх без винятку українських негараздів та показує на винуватця – „недолугих” американців, котрі „надприродньо мудрим” українським можнавладцям заважають будувати світле майбутнє. Адже не даремно кілька днів тому з уст усе того ж Азарова злетіла фраза, що, мовляв, він не знає, як там буде з доларом, але гривня вже точно залишиться непохитною…

Увесь цей театр абсурду вже встигли різко розкритикувати відомі українські економісти. Проте, зауважимо, що та полеміка розпочалася в Україні виключно зі світових новин, в яких було наголошено на проблемі у Сполучених Штатах. А тепер уявіть, що на стіл того ж таки пана Азарова лягає певний концептуальних документ, де у простій та доступній формі викладена така концепція подальшого розвитку людства, в якій чільне місце посідає гостра критика так званого сучасного суспільства споживання та висувається теорія, що провідною ідеєю майбутнього стане відмова від „надлишку матеріальнох благ”. Хто-хто, а українська влада, мабуть, точно одразу візьме на озброєння таку ідеологію, адже ось уже двадцять років поспіль, роздерибанюючи суспільне майно, попутньо культивує аскетизм громадян, яких на початках було 52 мільйони, а тепер зашишилося заледве 46 млн.

Теорій побудови ідеального світу, здається, не бракувало за всю історію існування людства. Чимало їх і тепер. Та мене, як постійного читача і дописувача Інтернет-видання „Дух волі” зацікавила розміщена тут стаття Олександра Бобика „Про Україну і суспільство майбутнього” (http://duhvoli.com.ua/index.php?subject=144). Нехай пан Олександр дарує мені, що з низки цікавих висловлених ним тез виділяю лише одну – перспектику відмовитися від „зайвих” матеріальних благ. Адже його стаття настільки розлога, що відповідь на неї в цілому мала би бути ще більшою, але хто читатиме так багато тексту? Утім, ближче до теми. О.Бобик, зокрема, пише:

— „Епоха самореалізації відкидає можливість динамічного нарощення економічних показників, трактуючи його швидше як фатальний недолік, відповідно, критерієм оцінки того чи іншого суспільства стає здатність забезпечити найвищий рівень задоволеності життям громадян при мінімальних параметрах їхнього матеріального забезпечення”.

— „Розвиток суспільства самореалізації полягає в гармонізації людини та навколишнього середовища: природнього ландшафту, інших членів суспільства, інших країн і т.п. Для реалізації цього завдання показники матеріального споживання людини потрібно не збільшувати, а навпаки – обмежити рівнем задоволення її природніх потреб”.

Відверто кажучи, я не одразу зрозумів суть сказаного. Вірніше, почав лише розуміти, аж коли дочитав до підпису. Бо, як з’ясувалося, живе пан О.Бобик не в Україні а в Чикаго, тобто, в тих самих Сполучених Штатах, імовірним дефолтом у яких нас останнім часом так лякали українські урядовці. Що ж, тут важко не погодитися із автором. Індустріалізація минулого і справді, мабуть, завела суспільства країн так званого золотого мільярда в глухий кут. Тим паче, що представники тих суспільств, в тому числі і автор згаданої статі, самі про це говорять. Бо прагненя до постійного збагачення, коли воно доведено до основного стандарту успішності, дійсно може руйнувати долі.

Ну уявіть собі отих нещасних. З підліткового віку вони починають працювати, хоч абсолютна більшість родин у розвинутому світі аж ніяк не бідують. Пізніше, розпочинаючи самостійне життя, залізають у кредити, аби придбати собі „все необхідне”. Наприклад, просторе власне помешкання, щоб оплатити яке, також працюють зранку до ночі. (Принаймні, саме таку картину нам часто змальовують.) Проте, шановні, чи потрібен вам усе той же великий замістький будинок, більшу частину життя ви лише приходите до нього виспатися після важкої праці? Нема великого будинку, є менший – є також можливість менше працювати, а більше уваши приділяти родині, відпочинку, зрештою, творчості, якщо ви до неї здатні. І таке правило, вочевидь, можна застосувати до будь-чого, що вважається благом у суспільстві споживання: до дорогих автомобілів, надлишку побутової техніки, меблів, одягу, навіть їжі, котрою, як відомо, нерідко зловживають, спричиняючи собі проблеми зі здоров’ям. Якщо ситуацію розглядати під цим кутом, із потребою обмежити своживання у заможних країнах, про яку говорить О.Бобик, можна цілком погодитися. Але пан Олександр пише також і про українців…

Давайте, все ж, свробуємо розібратися, чи можна українців назвати суспільством споживання, чи справді українці потерпіли від індустріалізації, яка (на цьому наголошує О.Бобик) створила можливість для вироблення надлишку матеріальних благ? Питання мені видається поважним, бо ж чимало авторитетних фахівців у нас постійно наголошує, що українці потерпають від споживацьких настроїв, забуваючи про духовний світ. Якщо до них дослухатися у тому контексті, в якому все це говориться, висновок напрошується сам собою: аби бути щасливим, варто менше купувати. Або, як нам колись пояснювали за сумнозвісних радянських часів, добра книжка заміняє нові сподні. Поміркуємо?

Отож, за останні сто років українці пережили дві світові війни, три голодомори, тоталітаризм, репресії, депортіції, національне винищення різноманітними способами. Відносно спокійного часу було небагато. Та й у ньому люди балансували між суцільним зубожінням та бідністю, яку, до речі, вже навчилися сприймати за відносну заможність. Беру на себе сміливість стверджувати, що протягом принаймні останніх чотирьох-п’яти поколінь не було жодного року, коли пересічний українець в Україні міг виявити себе як справжній споживач за стандартами будь-якої більш-менш розвиненої європейської держави. В кризі, як зараз, людині бракує грошей навіть на їжу. В „період процвітання”, як до 2008-го року, вона, у кращому разі, спроможна підлатати дірки у родинному господарстві.

Парадокс української реальності полягає в тому, що пересічна людина за деякими показниками нині живе навіть гірше, ніж 200-300 років тому. Коли тоді звичайний хлопець на селі збирався одружитися, селяни могли зібратися на толоку та нашвидкоруч збудували йому хатинку-мазанку. Він вже мав власне помешкання, цілком нормальне за тодішніми стандартами! А хіба теперішня молодь в Україні може розраховувати на окреме житло, якщо, звісно, батьки – не високопоставлені корупціонери?

Чи було взагалі в Україні індустріальне суспільство, якщо індустрія має, як пише О.Бобик, призводити до надлишку матеріальних благ? Індустріалізація у нас, як відомо, асоціюється із радянськими часами. Але тоді, коли американці переїдали хот-догами, укараїнці щодня вистоювали довжелезні черги за дешевою ковбасою та шматком старого жилястого м’яса. В СРСР, як відомо, абсолютно все було дефіцитом. Заводи, звісно, працювали, проте випускали зовсім не те, що споживали громадяни. Хіба би хтось визнав, що харчується атомними підводними човнами чи вдягається у космічні скафандри… Тож, даруйте, говорити про індустріальне суспільство в Україні просто безглуздо. Краще назвати його квазі-індустріальним. Відтак, відмовлятися ми не маємо від чого, бо нічого такого у нас насправді й не було!

Взагалі, будь-які розмови про небезпеку сучасного суспільства споживання, покладені на українських грунт, на мій погляд, лише ллють воду на колесо можнавладців, яких ми звинувачуємо в антинородній політиці. Судіть самі:

— Ви доводите, що у суспільстві майбутнього споживання буде обмежено виключно природніми потребами людино? ОК! Який-небудь український урядовець скаже вам, що ми саме й будуємо суспільство майбутнього. Тож і не рюмсайте, громадяни, що офіційно встановлений споживчий кошик гірший за раціон німецького військовополоненого у радянських концтаборах.

— Ви не сприймаєте тієї ідеї через її абсурдність. ОК! Знайдеться інший урядовець, котрий тут же запросить приєднатися ідеї про те, що „потрібно відновлювати виробництво”, думаючи, передовсім, про відновлення радянської нікчемної індустрії.

Іншими словами, люди, вам або туди, або ж сюди. Але, щоб ви не обирали, ви підтримуєте діючу українську владу, яка лише власні кишені набивати вміє. Головна ж перевага індустріального суспільства – спроможність за короткий час у будь-якій точці світу налагодити будь-яке потрібне виробництво і закидати ринок товарами – залишиться поза межами України. Адже як два десятиліття тому ми мали квазі-індустрію, так і тепер маємо квазі-реформи зі спробами квазі-індустрію поновити. І тут, на мій погляд, варто бути дуже обережним з рецептами побудови майбутнього суспільства, починаючи, передовсім, з об’єктивної оцінки того, на якому етапі розвитку знаходиться сьогодні Українська держава та українське суспільство, та визначення того, наскільки різні ідеї придатні до втілення в Україні.

Інакше, з дуже великою імовірністю вийде те ж саме, що виходило завжди: будували демократію, отримали авторитаризм, будували ринкову економіку – отримали масові банкрутства через неринкові умови, будували правову державу, отримали суцільне беззаконня… Цей список можна продовжувати й надалі, можна навіть пригадати про утопічний соціалізм, втілений у сталінській моделі. Але не хочеться. Нагадаю лише, що мені дуже не подобається, коли який-небудь Азаров розповідає про непохитність гривні на тлі нестабільного долара. І так само мені не подобається, коли мене закликають боротися з ліберальним капіталізмом та суспільством споживання, бо ні того, ні іншого у моїй країна насправді ніколи не було.

Василь Іванців