Автор низки історичних, публіцистичних та художніх творів Василь Пачовський мав свій особливий погляд на українців як окрему націю, а відтак – на причини усіх негараздів, що спіткають нас, як представників тієї нації, буквально на кожному кроці. Сьогодні, коли через дії нашої влади та очільників деяких сусідніх країн важко здобута Незалежність знову ставиться під сумнів, ми вкотре замислюємося, чому, зрештою, найгірші речі мають відбуватися саме з нами?
Що б там не казали, а років двадцять тому українці почувалися поміж сусідами чи не найзаможнішими. Саме цей факт нині використовують прихильники відновлення СРСР у своїй пропаганді. Щоправда, тут треба наголосити, що тоді і ми, і наші сусіди жили у неволі московсько-більшовицької імперії, а повернення до такого стану жодна людина при здоровому глузді не хоче.

Час ішов, отримана формальна свобода та незалежність, утім, не принесла нам поки що жодних дивідендів. На нас згори дивляться нероби-москалі. Колись доведені до відчаю поляки пішли у своєму розвитку так далеко, що, здається, нам їх ніколи не наздогнати. Навіть румуни, із жебрацького стану яких ми ще недавно могли насміхатися, нині від нас гоноровіші та заможніші. Серед європейців позаду України залишилася хіба тільки Молдова. І то, зважаючи на обставини останнього часу, є підстави підозрювати, що і ті сусіди незабаром будуть жити краще за українців. Чому?
Власне, Василь Пачовський намагається знайти відповідь на ці та інші запитання, шукаючи її, передусім, у вадах української самосвідомості. Характерно те, що його стаття «Українці як народ» залишається, в цілому, актуальною і сьогодні, хоча сам її автор належить до покоління людей, котрі давно пішли із цього світу. Нині Пачовському було б уже більше 132-х років. Далі подається текст його статті «Українці як народ», опублікованої на початку минулого століття. Запрошуємо її перечитати та замислитися хоча б над таким простим запитанням: а чи не тому наші поневолювачі так запекло усілякими способами борються із українською само ідентичністю, що саме нерозвинутість цієї риси у нашої нації чи не найкраще допомагає їм міцно тримати нас в узді.

Василь Пачовський

Українці як народ (уривки)

Українці – перший модерний народ

… Даруйте, що мушу затонути болючі струни, та все ж таки пізнання правди покаже нам шлях на будуче, який може вести до повного виліду. Пора отямитися із блудної дороги та вічного нарікання на обставини та сусідів, щойно пізнання себе і перебудова своєї вартости може двигнути нас і поперти наперед наш розвиток.
Український народ заляг компактною масою розлогий край від Сяну по Кавказ, чисельно другий між слов’янськими народами, а щодо свідомости свого національного «я» — останній між ними.
Яким робом сталося таке, що у народі, обдарованим такими високими загальнолюдськими почуттями, зникла свідомість своєї національної індивідуальности?
Вибуялий індивідуалізм одиниць, що не признають ніякого авторитету, хіба що на час пориву; нехтування реального життя, вироблене нападами пустошників і плодовитістю землі, брак природної географічної границі України, ревигнаційна (покірна – ред.) туга за справедливістю і контепляція (споглядовість – ред.) над особистими почуваннями, замкненими в крузі родини і власної душі по кожнім безуспішнім пориві – не дали українському народові займитись і сотворити одноцільну державну організацію. Та все ж у кожній одиниці, де б вона не жила, є вроджене почування своєї окремішності між сусідніх слов’янських.
Українець прийме чужу мову, приноровиться до свого окруження, увійде в чужу організацію – та все заховає свою душу, душу свого народу, яка уже ярко вибивається серед чужинців, як щось незрозуміле, чуже, неясне для них. Українцеві все остане той високий ідеалізм, та велика туга, той сміх крізь сльози і м’якість в почуваннях, та норовистість, безоглядна в чині, з якого не вміє витягнути користи.
(…) Ми – наскрізь модерний народ! І се ми повинні і можем бути горді, хоч ми послідні заслугою в історії культури, та безперечно перші в історії так звані «люди» в новочаснім зазначенні цього слова. Що ми не сотворили держави, побіч природного багатства краю і географічного положення, причина лежить в противній нашій душі міліарній організації сучасних держав, але в міру, як з поступом культури опадатимуть ланцюги терору, — для нас отвориться світла будучність.

Українці – як одиниці

Український народ складається з одиниць о високім почуттю індивідуалізму, з широким горизонтом думок – але без почуття народної одноцільности, лінивих, непредприємчивих, не виходячих поза круг своєї родини, не здібних поки що до сотворення власної держави (…)
Українська жінка не має почуття національности, тільки почуття свого єдиного «кутика» з дітьми; вона старається там приглядути мужчину, роблячи з нього батька родини; з того приводу позбавляє його всякого розмаху до праці в хосен цілого народу, бо се виходить поза круг її «кутика». Українська жінка навіть відводить свого чоловіка від суспільної роботи розважливою порадою, що його «загонистість» може пошкодити їм, розуміється, матеріально, бо іншої користи і вартости не знає, не розуміє і не визнає, хіба що його праця «для народу» така, що приносить матеріальну користь їй та її родині. Українська жінка зі своєю слимаковою натурою не видержує конкуренції з женщиною націй сусідніх, вона добра, лагідна, тиха смирна – але не сильна, не перебігла, не пориваюча! Вона добра до виведення плоду, але не здібна до створення дітей народові; як увійде в подружжя з мужчиною чужої нації – ту роль переймає на себе той мужчина і виводить її дітей на одиниці чужого народу!
Українець – теоретик, непредприємливий, лінивий і добродушний, м’якої вдачі, під впливом жінки замикається в своїм кружку родиннім, добрий батько, але яко народна одиниця – ледащо! Не має почуття національної гідности, одноцільности і спільного інтересу нації, нездібний до організації серед мира, хіба аж під гук бойової труби, матеріал до омріяної анархічної держави і то не до керми, а на вегетаріанця, на одиницю, що живе з дня на день, живучи в сфері своїх високих чи низеньких мрій.
Той характер вибивається і там, де він тепер може мати власть, — в родиннім житі. Як увійде в подружжя з женщиною іншої нації, тон його домові задає женщина, що своєю перебіглістю уміє використати його заяче серце і виховує його діти на одиниці чужого народу! (…)

Українці як нація

Із-за вищенаведених причин українці як нація так підупали, живуть розсипані на атоми, цілий народ складається з самих родин, а радше з самих хат, а кожна хата – то осібна республіка. Для здійснення стремлінь якого-небудь народу важне є почуття національної свідомости і гордости за своє «я» — за «я» народу, що має відігравати якусь роль в історії світової культури. Та самосвідомість зникла серед мас, а з-поміж інтелігенції являється дуже слабкою струєю. Українська інтелігенція в царській Україні зросійщилася, молодіж пішла в ряди інтернаціоналістів без огляду на се, чи не згубить в боротьбі з царатом на користь другої нації своє національне «я», у цілім народі немає почуття вартости яко нації і національної гордости.
(…) В українськім народі якраз бракує тої свідомости інтересу цілої нації із-за недостачі почуття своєї вартости яко нації для розвитку людства, що лучила б усі сили до інтенсивного розвою її осібної культури.
Чому се сталося, що народ, який має таку виразну фізіономію своєї душі, затратив почуття своєї вартости як осібної нації і кидає свого генія в гирло розвитку чужих народів – чому се сталося?…
Те почуття своєї вартости яко нації і національну гордість підкопало в українців крайньо хибне тенденційно накинене чужинцями історичне виховання. Завдяки російським історикам і пересадній критиці з дошукуванням в історії новочасної демократичної течії, в історії українця вкрадено його геройську історію, обкидаючи великі індивідуальності його нації болотом за одну хибу – за їх «недемократизм». Завдяки російській «науці» приложено мірку демократичних ідей ХІХ віку до гетьманів XVII-XVIII віку і пограбовано їх заслуженого ореолу, на який заслужили мученики і борці самостійности української нації, що наклали головою за велику ідею. (…)
(…) Народ, що не знає своєї історії, не поважає і не є гордий за свою минувшість – не може сотворити ідеалу на будуче, живе, як скот, наживою хвилі, травиться і вегетує бездушно, а спосібніші одиниці сотнями переходять в ряди народів, що вміють увінчати чин посмертною славою, що вміють творити історію і дають місце генієві одиниці, зазначаючи свою роль в історії всесвітньої культури. (…)
Україна, позбавлена спромоги самостійного розвитку, не дасть здавити себе, як не дала через стільки сотень літ, все має готовий протест, невдоволення, а бунт – все буде елементом деструктивним! Щойно повна свобода розвою українського духу задоволить велику тугу народу, який має відіграти визначну роль в історії культури.
Народ, що витворив такі високі чуття і артизмом пісні та думи, що в часі своєї сили козацької мав найвищу просвіту з усіх слов’ян, що в житті родиннім витворив таке культурне право і погляд на подружжя, якого щойно тепер добивається західна Європа, народ, що перший в новітній культурі поставив індивідуалізм на основу етики (Сковорода), народ, що перший вивісив стяг революції демократичної і спромігся на такі великанські рухи, народ, що перший поставив постулат національної держави (Виговський), народ, що видав десятками такі великі індивідуальності на всіх полях, які ще не оцінено із-за вузької точки нашого світогляду – такий народ не дасть засимілювати себе народам зовсім противного характеру і має перед собою будучність, бо лінія його життя ще вгору, і прийде час його слова серед людства – а від виховання залежить, чи се буде скоріше, чи пізніше…