Міністру Кожарі про геноцид українців на Кубані

Шановний пане Леоніде!

16 лютого 1918 року Законодавчою Радою Кубані у Катеринодарі (тепер – Краснодар РФ) на українських етнічних землях (Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Терщина) було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. 28 травня 1918 року між Гетьманом Української Держави Павлом Скоропадським і Головою Кубанської Народної Республіки Миколою Рябоволом було підписано Угоду про воз’єднання України і Кубані. 17 березня 1920 року Кубанська Народна Республіка була окупована більшовицькою Росією.

Напередодні 95-ї річниці самостійності Кубанської Народної Республіки Благодійний фонд “Україна-Русь” звертає Вашу увагу на катастрофічний стан із забезпеченням національно-культурних прав українців, що проживають в Російській Федерації і, зокрема, на теренах колишньої Кубанської Народної Республіки (тепер — Краснодарський і Ставропольський краї).

Так, згідно з переписом населення 1926 року в Кубанському окрузі проживало 916 тис. українців, що складало 62% всього населення. В Ставропольському окрузі – відповідно 246 тис. українців (34%), Чорноморському – 104 тис. (38%), Терському – 194 тис. (30%). Разом тут проживало майже півтора мільйона українців.

Перепис населення 2010 року засвідчив катастрофічне зменшення як чисельності так і частки українців на цих землях. Так, у Краснодарському краї тепер нараховують лише 84 тис. українців (1,6%), а в Ставропольському – 30 тис. (1,1%). Разом – заледве 115 тис. українців, що майже – в 15 разів (!) менше ніж було в 20-хх роках.

Читати запис повністю. »

Сталін вже у Львові!

На цей раз — лише у назві міста свого імені. Портретів тирана наразі не видно. Але схоже — це справа часу.

Днями у велелюдному місці, в самому центрі П’ємонту, поблизу Галицького базару, в скверику навпроти Апеляційного суду Львівської області та Військової прокуратури Львівського гарнізону — за якихось пару сотень кроків від Львівської обласної держадміністрації (!) з’явився великий рекламний плакат (сіті-лайт) під назвою “Сталінград” (див. фото). З текстової частини реклами мешканці та гості міста дізнаються, що “у лютому 2013 року весь світ відзначає 70-річчя закінчення розгрому нацистів під Сталінградом 02.02.1943 року”. Авторство плакату належить Антифашистському комітету України.

Не віриться, що вже аж так увесь світ відзначає ювілей Сталінградської битви. От “рускій мір” – згоден. Новітня московська імперія СРСР майже півстоліття успішно експлуатувала міф про перемогу у ІІ Світовій війні аби тримати у покорі інші народи. Намагається іти цим шляхом і спадкоємиця Радянського Союзу сучасна Російська Федерація, що прагне відродитися у колишніх імперських межах. В обозі російських імпер-шовіністів на теренах колишніх радянських республік сьогодні активно діють з диверсійною метою лівацькі та комуністичні організації, усілякі там фронти, комітети тощо. До речі, а з ким бореться згаданий т.зв. Антифашистський комітет України? Де ви бачили на території України фашистів? Адже, школяреві відомо, що фашисти у час війни діяли лише на території Італії і жодного стосунку до України не мали. Проте, сучасна московська пропаганда фашистами, як правило, називає усіх свідомих людей різних національностей і, передусім, українців, які хочуть остаточно вирватися з московських обіймів і будувати самостійні держави.

Окрім того, що нам, українцям, до відзначення історичної події в сусідній відверто ворожій державі. Тим паче, що перемога СРСР у війні в 1945 році не принесла нам омріяної свободи. Німецький окупант змінився окупантом московським, ще жорстокішим. Знаємо ж, що за 70 років панування радянської влади і, особливо, під керівництвом Сталіна було винищено свідомо десятки мільйонів українців. Добре пам’ятаємо фатальну фразу наркома оборони СРСР К.Жукова: “Всє хахли – прєдатєлі. Чєм больше іх в Днєпрє потопім, тєм мєньше прідьотся в Сібірь ссилать!” Або ж наказ 1944 року того ж Жукова і Берії про виселення з України всіх українців. То що ми маємо відзначати?

Читати запис повністю. »

Неприпустимо, щоб людина, яку Європейський суд визнав порушником прав людини в Україні, одночасно звітувала щодо ситуації дотримання Європейської конвенції з прав людини у ПАРЄ.

Про це пише професор Нідерландського інституту з прав людини Університету Утрехта Антуан Безе на ECHR Blog – Блозі Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повідомляє «Тиждень».

«У рішенні щодо справи Волкова Суд (Європейський суд з прав людини) зазначає, що С.К. (Сергій Ківалов) був і головою парламентського комітету з питань правосуддя, і членом Вищої ради юстиції, двох інститутів, які відіграли ключову роль у звільненні судді Волкова не у відповідності з Європейською конвенцією з прав людини», — зазначає фахівець.

«Суд згадує «вияви особистих уподобань» (пункт 117) з боку деяких членів Вищої ради юстиції, а також про те, що Ківалов «можливо, не діяв неупереджено» в ролі голови парламентського комітету (пункт 119)», — пише Безе.

«Крім того, Ківалов був одним з трьох членів цього комітету, які «подали заяву до Вищої ради юстиції з проханням почати розслідування щодо можливих порушень з боку заявника» і таким чином почав розкручувати справу», — додає правозахисник.

За його словами, «ПАРЄ обговорить його доповідь на наступному тижні відповідно до порядку денного», тобто 22 січня.

«Незалежно від якості звіту, який, швидше за все, буде таким же, як і попередні, ПАРЄ, можливо, захоче з цього приводу провести обговорення неоднозначних повноважень доповідача», — припускає Безе.

«Врешті, досить цікаво щонайменше те, що одну з осіб, які, на думку Європейського суду, є джерелом порушення прав людини, просять розглянути проблеми з правами людини та застосування Європейської конвенції з прав людини в ПАРЄ – одній з інституцій Ради Європи», — пише правозахисник.

Що за «фахівець» керуватиме Нацбанком України?

Президент Віктор Янукович пропонує призначити головою Національного банку Ігоря Соркіна, який обіймав посаду заступника глави НБУ. Проект відповідної постанови він вніс до Верховної Ради 9 січня.

Як відомо, попередній голова Нацбанку Сергій Арбузов 24 грудня минулого року був призначений віце-прем’єр-міністром у новий уряд Миколи Азарова. 25 грудня Соркін був призначений виконувачем обов’язків голови НБУ.

Батько претендента на посаду голови Національного банку Ігоря Соркіна В’ячеслав Соркін є першим заступником начальника Департаменту з інвестицій та будівництва російського газового монополіста Газпром.

Так, за відкритими даними у численних інтерв’ю В’ячеслава Соркіна, який є одним із частини керуючої команди Газпрому, він народився 2 червня 1944 року у російському Ставрополі і від 1960-тих до 1997 року жив та працював в Україні, зокрема — на донецькому ПівденНДІдіпрогазі. Після цього він повернувся до РФ, де через деякий час став працювати в експортному монополісті.

Водночас, за даними інформагентства, син та батько Соркіни все ще зареєстровані за адресою Донецьк, вулиця Академіка Туполєва, 22.

У свою чергу, на відміну від батька, який народився в Росії і навчався в Україні, нинішній кандидат на посаду голови НБУ Ігор Соркін, за доступною інформацією, народився в Україні, а вчився від 1992 року у Курському філіалі Всеросійського заочного фінансово-економічного інституту, а також працював на посаді фінансового функціонера у ВАТ Євро Трейд (Уфа).

Як повідомляють «Коментарі», якщо шукати ім´я нового керівника на офіційному сайті Нацбанку, спочатку може скластися враження, що Ігор В’ячеславович – людина без біографії.

Трохи більше можна дізнатися про цю людину на офіційному сайті Аудиторської палати України, до складу якої він був делегований на початку 2011-го. Отже: Соркін народився в Донецьку 3 березня 1967 року, в 1988-му закінчив Бакинське вище загальновійськове командне училище за фахом «правознавство» (кваліфікація юрист). І тут перший цікавий момент. 1 грудня 2011 року Ігорю В’ячеславовичу було присвоєно почесне звання «Заслужений економіст України». Через 5 років після здобуття профільної освіти! (Але про це трохи пізніше). З цієї нагоди у «Віснику НБУ» вийшов ліричний матеріал про цю людину. З нього випливає, що із стін загальновійськового училища Соркін вийшов не юристом, а «інженером з експлуатації бронетанкової і автомобільної техніки». І це було усвідомленим вибором Ігоря. «У школі Ігорю Соркіну пророкували успішну кар´єру військового. У хлопця для цього були всі задатки: стрункий, фізично підготовлений, мав схильність до точних наук, дружив із технікою. Ігор і не приховував заповітну мрію від однокласників, психологічно і фізично готував себе до навчання у військовому училищі», – наголошується у «Віснику НБУ».

Кар´єра офіцера, щоправда, не задалася. У «Віснику» про цей період майбутнього банкіра написано так: «Одному Богу відомо, куди винесе тебе завтра швидкоплинна річка життя. З роками Ігор все більше відчував свою нереалізованість, можливо, навіть розчарування». Найнесподіванішим стало те, куди ця річка винесла Соркіна насправді. І це другий цікавий момент у біографії Ігоря В’ячеславовича. У вересні 1996 року людина з освітою інженера-танкіста стає економістом 1 категорії відділу банківського нагляду Донецького обласного управління НБУ, а вже через півроку – провідним економістом сектору інспекції спеціалізованих банківських установ цього відділу. Здобувши ж другу вищу освіту (але знову не фінансову, а за фахом правознавство), Ігор Соркін іде на підвищення і всього за 4 роки стає начальником відділу банківського нагляду. Диплом магістра банківської справи він отримав лише в 2006-му, працюючи начальником вже п’ятий рік.

Довибори до Львівської обласної ради у семи округах опинилися перед реальною загрозою зриву через брак фінансування.

Як повідомляє Бі-Бі-Сі, незважаючи на те, що обласна виборча комісія ухвалила провести їх 27 січня і проводить передбачені законом організаційні заходи, грошей в обласному бюджеті на ці вибори не передбачено, а іншого джерела фінансування поки не знайдено.

Старт проміжним виборам до Львівської обласної ради дали вибори до парламенту. З-поміж політиків, які стали народними депутатами на Львівщині, було 7 депутатів Львівської облради, обрані 2010 року в одномандатних округах. Відтак з’явилася потреба заповнити вакансії.

За даними голови Львівської обласної виборчої комісії Миколи Щура, на ці вибори потрібно понад 7 мільйонів гривень, половина з яких припадає на один округ у Львові, де свого часу в облраду обрали Ірину Фаріон.

До участі у довиборах зголосилися 15 політичних партій, які загалом висунули 51 кандидата, поінформував Щур та водночас додав, що виборчий процес насправді «завис», оскільки обласна рада не передбачила в бюджеті на 2013 рік коштів на проведення довиборів. Відтак 27 січня вибори можуть і не відбутися.

«Ми виконуємо всі процедури згідно з нормами закону, однак поки що ситуація не зазнала змін – грошей на проведення довиборів немає. Якщо ж не буде фінансування, то не буде бюлетенів і не відбудуться вибори», — наголосив Щур.

Голова бюджетної комісії Львівської обласної ради Ярослав Качмарик вважає, що зараз витрачати 7 мільйонів гривень на вибори — надто велика розкіш для обласного бюджету.

Він також вказав, що його дивує позиція ЦВК щодо фінансування цих виборів. «Вони залишають нас наодинці з нашою радістю – що ми маємо 7 представників облради у парламенті — і з нашою проблемою – далі робіть собі, що хочете», — каже представник обласної ради.

Натомість виконавчий директор Львівської обласної громадської організації Комітет виборців України Оксана Дащаківська вважає, що вибори мають відбутися, адже йдеться про принцип рівності представництва виборців в обласній раді.

Як наголосила Дащаківська, у неї складається враження, що представники обласної ради не надто хочуть проводити ці вибори, посилаючись виключно на фінансові труднощі.

З кого Янукович буде вибирати голову Нацбанку

Сергій Арбузов, який з грудня 2010 р. обіймав крісло глави Нацбанку, перейшов на роботу в Кабмін. Хто займе його місце в НБУ?

Список потенційних кандидатів на посаду голови Нацбанку мінявся вже кілька разів. Але в кожній редакції залишається прізвище Сергія Льовочкіна. «З великою часткою ймовірності це буде Льовочкін», — говорить член ради НБУ, що побажав залишитися неназваним. Льовочкін з лютого 2010 р. очолює Адміністрацію президента. До банківської діяльності він ніколи не був близький, хоча закінчив Київський національний економічний університет, а в 2006 р. став доктором економічних наук.

Крім Льовочкіна, в списку фігурує Ігор Соркін, у якого також вельми високі шанси зробити скачок у кар’єрі. Він з літа 2010 р. займає крісло заступника голови Нацбанку і є протеже Сергія Арбузова. Банкіри знайомі ще з Донецька, де Соркін очолював відділ банківського нагляду територіального управління Нацбанку в Донецькій області.

Ще один кандидат — Микола Удовиченко, нинішній голова правління Укрексімбанку. У нього дуже хороші стосунки з переобраним міністром фінансів Юрієм Колобовим. Той у 2010 р. працював в Укрексімбанку його першим заступником. Колобов залишив без коментарів питання, з ким йому було б комфортніше працювати — з Льовочкіним або з Удовиченко. Відомо, що Мінфін і НБУ останнім часом дуже тісно співпрацювали, чого не було при уряді Тимошенко.

Якщо Удовиченко все ж не очолить Нацбанк, він може обійняти посаду заступника глави НБУ. На таке ж крісло претендує Сергій Мамедов, голова правління Укргазбанку.

З кандидатурою глави НБУ президент може визначитися вже до кінця сьогоднішнього дня.

Новий уряд – продовження політики апартеїду

Нові-старі призначення до складу Кабінету Міністрів України ще раз підтвердили окупаційний характер нинішньої влади на чолі з В.Януковичем.

Про це йдеться в заяві заступника голови Української республіканської партії Ростислава Новоженця.

«Серед керівників вищого рівня виконавчої влади в Україні українці за національністю є швидше винятком, аніж правилом. Прем’єр-міністр М.Азаров (Пахло) – єврей, перший віце-прем’єр С.Арбузов – росіянин, віце-прем’єри Ю.Бойко і К.Грищенко – євреї, віце-прем’єр О.Вілкул – молдаванин. Міністри: фінансів Ю.Коробов, економічного розвитку І.Прасолов, екології О.Проскуряков, соціальної політики Н.Королевська, охорони здоров’я Р.Богатирьова, надзвичайних ситуацій М.Болотських – росіяни; енергетики Е.Ставицький, регіонального розвитку Г.Темник, освіти Д.Табачник – євреї.

Армія також в неукраїнських руках – міністром оборони (!) знову став росіянин — П.Лєбєдєв. Ось чому влада і придворна опозиція роками так опираються проти повернення в документи графи національність — аби таємне не стало явним. Бо, скажімо, Д.Табачник на своєму сайті стверджує, що він — українець, а М.Азаров пише, що він — просто «рускій чєлавєк».

На тому тлі, що в Україні 78% населення є етнічними українцями така кадрова політика Президента В.Януковича (білоруса за національністю) все більше нагадує політику апартеїду в Південно-Африканській Республіці, де у 60-хх рр. чорношкіра більшість була загнана у резервації, а владу захопили білі колонізатори.

Врешті-решт ст. 24 Конституції України не допускає жодних привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження», — йдеться в заяві.

Відбувся з’їзд Української Республіканської партії

15-16 грудня ц.р. у Києві відбувся V ( XX ) з’їзд Української Республіканської партії.

Головним лейтмотивом з’їзду стала заява щодо необхідності творення в Україні широкого небутафорного Фронту визволення із новітньої московської окупації із залученням усіх (!) проукраїнських політичних партій та громадських організацій.

У роботі з’їзду взяли участь новообрані народні депутати Олесь Доній, Юрій Дерев’янко та народні депутати попередніх скликань Л.Лук’яненко, Л.Стасів, М.Швайка, І.Осташ, О.Скіпальський.

З’їзд обрав керівні органи партії. Головою УРП вкотре став Левко Лук’яненко, заступниками — Сергій Джердж, Ростислав Новоженець, Тарас Батенко, Олександр Скіпальський, Тарас Козак.

Кілька тижнів тому в ефірі загальноукраїнських телеканалів з’явився доволі одіозний рекламний ролик, що містить кілька однотипних сюжетів. Наприклад, людина називає себе на ім’я Сергій, потім якусь секунду триває кадр з пляшкою горілки під брендом «Ц…» (не будемо його рекламувати), і Сергій тут же називається Серьожою.

Аналогічно використовуються інші чоловічі та жіночі імена. При цьому чоловіки буцімто стають надміру дружніми до незнайомої людини, а жінки – надміру доступними. Об’єднує ж усі сюжети одне: українське повне ім’я після вживання оковитої раптом перетворюються на російські зменшувальні відповідники.

Відверто кажучи, моя перша реакція на таку рекламу – це щире обурення. І справа навіть не в тому, що реклама алкогольних напоїв дозволена в Україні тільки у певні часи, а тут неприховано агітують «споживати» мало не цілодобово. Вочевидь, замовники мають для того непоганий «дах», і це цілком може навести на думку, що цього «серьожу» замовили люди, близькі до нинішньої влади (мабуть, інші б не посміли так грубо порушувати законодавство, бо тут же були б суворо покарані). Справа, у тому, що Сергій стає Серьожою, виказуючи, щонайменше, свою малоросійську сутність. Бо жоден нормальний українець, скільки б горілки не випив, не почав би називати себе іноземною мовою. На таке здатен хіба що малорос, котрий вважає москаля старшим братом. Оскільки це десятки разів на день демонструється на кількох загальнонаціональних телеканалах, то хтось, формуючи інформаційне середовище, вважає це нормальним.

Читати запис повністю. »

Логіка Януковича

Мабуть, для багатьох несподіванкою стало те, що на посаду спікера парламенту регіонали висунули Рибака, а не Лавриновича.

Звісно, Януковичу потрібна своя людина, яка могла би тримати в руках різношерстних депутатів. Але куди важливішим для нього є те, якими будуть результати президентських виборів 2015 року.

Тому, з його точки зору, логічно, якщо Центральну виборчу комісію очолить Лавринович, про що зараз говорять.

Міністр юстиції довів свою особисту відданість президенту. Це він освячував усі законодавчі акти, які зміцнювали персональну владу Януковича, починаючи з повернення до старої Конституції й закінчуючи новим Кримінально-процесуальним кодексом, і до яких з правової точки зору виникає чимало запитань.

Залишився останній акорд: зробити все можливе й неможливе, щоби юридично закріпити перемогу Януковича на президентських виборах.

Лавринович для цієї ролі підходить якнайбільше. Хіба би образився на те, що не став спікером.

Читати запис повністю. »