Розмірковуючи про актуальні проблеми утвердження державної української мови в Україні, кожен з нас мимоволі ставить перед собою запитання: що потрібно зробити, аби українці, які сьогодні свідомо відносять себе до так званого російськомовного населення та у всіх сферах життя користуються мовою колонізатора, так само свідомо повернулися до своїх національних коренів?

У Львові відбулася презентація книги Сергія Мельничука «Моя боротьба за мову». Автор – відомий правозахисник із Луганська, який багато років відстоює своє конституційне право користуватися державною українською мовою в одному із найбільших українських міст. Цю історію Інтернет-видання «Дух волі» нещодавно розповідало у статті «Право бути собою». Сьогодні ж видалася нагода особисто поспілкуватися із Сергієм Мельничуком та поставити йому низку запитань, що мали б висвітлити чи не найгострішу проблему сучасної української держави– мовну. Однак, перед тим, як подати текст ексклюзивного інтерв’ю, коротко зупинимося на тезах, які С.Мельничук виголосив під час прес-конференції у Львівській обласній раді.

Передусім – про книгу. «Моя боротьба за мову» — це збірка документів і публікацій, що висвітлює злочинні методи «історичного складання» російськомовного населення України. Автор називає злочином державну політику, спрямовану на обмеження права українців в Україні на всебічний розвиток і функціонування української мови та доводить це зібраними за багато років документами. Причому, ця політика, на думку С.Мельничука, залишалася тотожною як в УРСР, так і в Незалежній Україні наших часів. Пряме чи непряме обмеження прав людини і громадянина за будь-якою ознакою характеризувалося як злочин у статті 66 Кримінального кодексу УРСР (у редакції 1961-го р.), і так само характеризується статтею 161 Кримінального кодексу України. Отже, виникає цілком закономірне запитання: які такі сили мають бути задіяні на те, щоб на значній території нашої держави цей злочин систематично та масово здійснювався проти державоутворюючої титульної нації – самих українців?

Щоправда, коли послухати вітчизняні ЗМІ, складається враження, що принаймні в останню п’ятирічку українська мова не тільки не нищилася, а навпаки – насаджувалася у так званих російськомовних регіонах країни. Виступаючи перед журналістами, Сергій Мельничук зауважив, що багато хто з наших політиків, навіть тих, хто душею готовий відстоювати державну мову, просто не знають, що казати, коли під час суперечок з українофобами їм закидають буцімто існуючу дискримінацію російської мови. «Розкрийте книгу і подивіться, як насправді російська мова нищить українську – все в реальних документах», — говорить автор. Він наполягає, що навіть у Києві, столиці України, яку давно вже ніхто не називає проросійськи налаштованим містом, дуже поширена дискримінація українців. Всупереч Конституції, наприклад, держслужбовці демонстративно зневажають національну більшість держави. Чому ж так відбувається саме в Україні, а в абсолютній більшості європейських країн мовна проблема взагалі не існує?

— З людьми поводяться так, як вони дозволяють із собою поводитися, — говорить С.Мельничук. – Чому ми таке дозволяємо? Мабуть тому, що досі ще не навчилися відстоювати власні права. Навіть мала дитина на самому початку не вміє ані ходити, ані говорити. І нам, українцям, як тій дитині треба вчитися. Крок за кроком відвойовувати свої права.
Головне, на думку пана Сергія, не опускати руки і не припиняти цю боротьбу ні за яких обставин. Інакше жодних прав ніхто з нас ніколи мати не буде. Звісно, марним було би сподіватися, що після перших же протестів, заяв до правоохоронних органів, судів ворог просто так здасться і почне вас поважати. Не будемо забувати, хто сьогодні у переважній більшості кермує процесами у країні. С.Мельничук судився та не раз отримав негативні для себе рішення. Зате, говорить він, тепер ми маємо офіційні документи (також опубліковані у книзі), яка вказують, хто, коли та за яких обставин виступав проти громадянських прав українців. С.Мельничук доводить, що це – не окремі випадки, а цілеспрямована антиукраїнська політика.

— Якщо у вишах вони викладають іноземною мовою, то виникає запитання: для кого вони готують фахівців? З іншого боку, коли той фахівець прийде на державну службу, він навіть мимоволі автоматично почне здійснювати дискримінацію корінного населення України, — стверджує пан Сергій.

Ще одне зло, від якого досі потерпає нація, – не змінений за два десятиліття Незалежності радянський менталітет. Сергій Мельничук наводить приклад свого спілкування із Левком Лук’яненком. Навіть ця велика людина, яку можна вважати одним із найбільш принципових правозахисників, вважає, що не варто нав’язувати українську мову. «Якщо навіть він так вважає, то уявіть собі як за кордоном сприймають волання українофобів про нібито існуючі утискання російської мови?» — запитує пан Сергій.
Саме такі тези ми почули від автора презентованої книги «Моя боротьба за мову» безпосередньо перед тим, як Сергій Мельничук погодився дати ексклюзивне інтерв’ю для «Духу волі». Текст розмови подаємо далі.

Кор.: Пане, Сергію, Ви самі з Луганська, книга була видана у Києві, а презентуєте Ви її у Львові. Мабуть, збираєтеся розповідати про свою боротьбу і в інших містах?

С.Мельничук: У Львові відбулася тільки перша презентація. Плануємо незабаром зробити її і в Києві. Але я прошу зважати на те, що не я є організатором у тій справі. Я лише автор. А презентації та розповсюдження планують інші люди. Зокрема, тут я сподіваюся і на активну допомогу Української Республіканської партії, до якої я належу. У Львові, наприклад, презентацію організовував заступник голови УРП Ростислав Новоженець.

Кор.: Книга розповідає про утиски української мови у Луганську. Чи реально презентувати її там?

С.Мельничук: Мабуть, будемо пробувати. Це було би дуже добре, ще раз розповісти луганчанам про те, яка склалася ситуація безпосередньо в їхньому місці. Та маємо зважати на антиукраїнський адмінресурс. Вони зроблять усе, щоб не допустити мене до спілкування з місцевою громадою. Зрештою, маємо досвід. Згадати хоча б провокацію, яку організували проти мене після ефіру на місцевому телебаченні у грудні 2006-го року. Але тут я мушу сказати іще одну річ. Саме через таку зухвалість антиукраїнської влади звичайні люди починають дедалі більше замислюватися над тим, якими ж методами «історично складали» російськомовне населення України.

Кор.: Мабуть, це лише перший крок на шляху, який мав би вивести націю із радянської свідомості. Але що Ви вважаєте за потрібне робити далі?

С.Мельничук: Взагалі, кращий засіб агітації – це власний приклад. Лише щирі, безкорисні дії, спрямовані на відстоювання національної гідності, можуть повернути українців до власних національних коренів.

Кор.: Тобто, процес має бути тривалим. А чи багато часу потрібно хоча б для того, аби українці, котрі свідомо відносять себе до так званого російськомовного населення, так само свідомо почали розмовляти рідною українською мовою? Погодьтеся, звичайній людині потрібно чимало сміливості аби, перебуваючи під тотальним пресом русифікації, раптом заговорити українською. Особливо, коли навколо абсолютна більшість говорить російською, та й сама людина, відверто кажучи, поки що не може розмовляти рідною мовою як належить.

С.Мельничук: Знаєте, коли ми говоримо про пересічну людину, а не тих українофобів, що намагаються сьогодні розколювати державу, тут йдеться, передусім, про суто психологічний фактор. Бажання розмовляти рідною мовою, потреба у цьому з часом лише накопичується. Пізніше усе це має вилитися через край, і відбувається своєрідний прорив. Згадайте, як розвалився СРСР. Для багатьох – несподівано і раптово. Але до цього десятиріччями накопичувалися проблеми тієї держави. Проте, СРСР розпався сам по собі. На жаль, це ніяк не змінило ментальність мільйонів людей. Тож і маємо сьогодні багато проблем, у тому числі і з мовою. Пересічна людина повинна нарешті зрозуміти, що для поліпшення свого життя вона, у першу чергу, повинна відмовитися від радянської ментальності, а також усвідомити, що лише завдяки своїй активній громадянській позиції можна щось змінити на краще.
А поки що радянська ментальність затуманює голови не лише звичайних громадян, але й тих, кого ми мали би називати лідерами нації. Навіть коли ми говоримо про тих, хто з самого початку боровся за Незалежність та приходив до влади через народже волевиявлення. Перспектива залишитися біля розбитого корита при розподілі майна держави багатьох змусила переступити через свою безкомпромісність у святих, здавалося б, справах – це розбудова національної держави для правих політичних сил, а також розбудова соціально справедливого суспільства для лівих. На жаль, сьогодні це суть сучасного українського політикуму. Тому я вважаю, що вже давно назріла потреба змінити політичну еліту, що представлена у Верховній Раді, принаймні на 80 відсотків.

Кор.: На початку нашої розмови Ви сказали, що найкращий спосіб агітації – це особистий приклад. Чого за останні роки Ви змогли досягнути в особистому оточенні?

С.Мельничук: Перш за все, люди у Луганську почали говорити зі мною українською. Причому, відбувається це без якогось там примусу, а цілком за їхнім внутрішнім переконанням. І це – на різних рівнях. Українською мовою мені вже відповідають у крамницях. Українською зі мною розмовляють викладачі у виші – не тільки під час лекцій, але й у приватних розмовах. Особливо хочу наголосити, що так поводяться доволі молоді люди. Вони не соромляться спілкуватися державною мовою навіть тоді, коли поруч стоїть старший викладач, котрий говорить виключно російською.
Однак, доволі часто доводиться наполягати на своїх громадянських правах. Наприклад, кілька місяців тому в університетській бібліотеці одна з працівниць демонстративно відмовилася розмовляти українською. Тоді я звернувся зі скаргою до ректора про порушення Конституції. Заходжу туди за якийсь час – та ж бібліотекарка зі мною вже українською говорить. Інша жіночка, почувши це, підійшла до мене, потисла руку та подякувала за мою позицію.

Кор.: У тих регіонах України, де тиск українофобів не такий сильний, прийнято вважати, що якби завтра змінити Президента, проблеми з «російськомовним населенням» почали б вирішуватися самі собою. Як би Ви прокоментували таке твердження?

С.Мельничук: Думаю, що це не зовсім так. Адже головна проблема не у Президенті, а в антиукраїнській політиці. У нинішній ситуації Януковича взагалі можна назвати цапом-відбувайлом. Чому за нього так багато людей голосувало? Тому, що вони щиро сподівалися, ніби майбутній Президент справді поліпшить їм життя. Це ж був головний акцент у передвиборчій програмі Януковича. Думаю, ті ж самі люди невдовзі розчаруються у ньому. Але це не означає, що антиукраїнські сили не висунуть нового кандидата із подібними гаслами.

Кор.: Тобто, мільйони людей у так званих російськомовних регіонах готові вірити у пустопорожні обіцянки? Чому?

С.Мельничук: Люди у теперішній ситуації навіть не мають можливості замислитися, правду їм говорять, чи ні. Тому клюють на примітивну агітацію та голосують за тих, хто обіцяє матеріальні блага. Це у прямому сенсі економічно-психологічне ярмо. І саме на ньому ґрунтується антиукраїнська політика. Тому я і стверджую, що найпершою справою, яку потрібно зробити, — це змінити менталітет нації, щоб кожна людина мала власну гідність та примушувала інших поважати свої права.

Кор.: Отже, людей потрібно агітувати, у першу чергу, за їхню власну гідність. Мабуть, Ваша книга «Моя боротьба за мову» має зробити у цю справу значний внесок. Як Ви збираєтеся доносити її до читача.

С.Мельничук: Презентоване сьогодні видання має тираж лише одну тисячу примірників. Ми розуміємо, наскільки це мало. Тому видавець наполягає якнайшвидше підготувати друге доповнене видання книги. У ньому, зокрема, будуть міститися ще й відеоматеріали на DVD-дисках. А поки можу повідомити, що мою книгу уже можна придбати на ринку «Петрівка» у Києві (41-й та 43-й модулі), а також у книгарні «Українська язичницька книга» по вулиці Івана Мазепи також у Києві. Працюємо над тим, щоб книга невдовзі з’явилася в інших містах України. Тому, користуючись нагодою, хочу повідомити телефони, за якими можна замовляти мою книгу: 066-115-76-15 та 093-013-28-38 (Дорошенко Анатолій Іванович).