Здається, у справі „дегероїзації” Героїв України, яку ми спостерігали з весни цього року, поставлено крапку. Судова влада за каденції Президента Януквовича повелася цілком прогнозовано. На радість українофобам одразу скасувала Укази Президента Ющенка про присвоєння звання Героя України найвидатнішим борцям за Незалежність Держави Степанові Бандері та Романові Шухевичу, і край. Доволі наївними були сподівання патріотів, що на тих же формальних підставах (Бандера та Шухевич, як визнав суд, не були громадянами України, а тому не можуть бути її героями) вдасться симетрично позбавити звань Героїв осіб, які також не мали жодного стосунку до України, а якщо й боролися, то за тоталітарно-злочинну радянську владу.

Вищий адміністративний суд залишив без розгляду позовні заяви з цього приводу, посилаючись на Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження», який набрав чинності 15 травня 2010 р., а також Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності 30 липня 2010 року. Як відомо, ці документи суттєво обмежили права громадян оскаржувати законодавчі акти.

Тож, усе вийшло так, як і хотілося антиукраїнським силам. Хоч стаття 16 «Позбавлення державних нагород» Закону України «Про державні нагороди України» прямо забороняє позбавляти будь-яку особу звання Героя України за винятком випадків, коли таку дію зробить Президент України „лише у разі засудження нагородженого за тяжкий злочин за поданням суду у випадках, передбачених законом”, Бандера та Шухевич стали „негероями” з формальних причин за рішенням суду. І так само з формальних причин за рішенням суду ВАСУ відмовився розглядати позов Дмитра Гудими про позбавлення звань героїв М.Василишина, А.Шапіра, Т.Маркус, К.Дерев’янка та О.Береста, які так само, як і Шухевич з Бандерою, не жили в Україні після 1991-го року, але на відміну від них, ніяк не проявили себе у боротьбі за її Незалежність. Судді лише зробили висновок, що із своїм позовом Дмитро Гудима просто запізнився – законодавство змінилося.

Нагадаємо, що Бандеру та Шухевича „дегероїзували” 2-го та 21-го квітня у Донецькому апеляційному суді. Свій позов Д.Гудима подав 29-го квітня – лише через 8 днів після скасування Указу про Шухевича. Рішення, що таке запізнення є вирішальним, прийняли головуючий на суді суддя-доповідач С.В.Головчук та судді І.С.Розваляєва, О.М.Сорока, Р.Ф.Ханова та Ю.К.Чернак. При них був секретар Ю.В.Шевченко.

Вже у квітні ц.р., коли донецькі суди скасували Укази про присвоєння звань Героїв України Романові Шухевичу та Степанові Бандері, у суспільстві почалася дискусія про те, а чи відповідає це звання справжньому розумінню героя? Адже герой – людина відома у цілій державі за свій подвиг чи величезне досягнення для цілого суспільства. Утім, коли уважно переглянути список осіб, яким за роки Незалежності було присвоєно звання Героя України, таких у ньому знайдеться не так вже й багато. (Повний список героїв можна переглянути тут).

Є люди маловідомі. Можливо, вони щось зробили для суспільства, але чи достатньо, щоб бути героєм? Може, вони просто сумлінно працювали? Тоді що ж ми за країна така, коли звичайну сумлінну працю виводимо на щабель героїзму? Знаходимо тут людей, які свого часу були замішані у корупційних скандалах. Чимало й таких, яким можна було б присвоїти хіба що звання героя Радянського Союзу. Адже вони не шкодували життя за свій СРСР. Однак, вони ж, відповідно, боролися не за Україну, а проти неї, адже СРСР з нашої держави зробив колонію.

Що ж, напрошується висновок: яка держава, такі й герої. У цьому разі говоримо про державу як про владу, а не як про Батьківщину та націю. Бо, як показує досвід 2010-го року – це зовсім різні речі.

Коли донецький суд скасував Укази щодо Бандери та Шухевича, багато хто з українофобів плескав у долоні та говорив про таке собі „торжество справєдлівості”. На совісті українських патріотів, мовляв, багато життів, загублених під час війни. Давайте, заради тієї ж „справєдлівості” подивимося, кому Вищий адміністративний суд відмовився відібрати звання Героя України. Чи, часом, на совісті тих людей немає жертв? А може, хтось із них справді спричинився до Незалежності України?

Михайло Василишин – воїн кулеметник. Народився у 1910-му році у теперішньому Рожнятівському районі Івано-Франківської області. Загинув 20 березня 1945-го року. Як свідчать дані його біографії, за героїчний вчинок при форсуванні річки Одер в січні 1945 року Михайло Іванович Василишин був нагороджений званням «Герой Радянського Союзу». Але помилково, через біографічну плутанину, його нагорода дісталась іншому Михайлу Івановичові Василишинові, уродженцю галицького села Чорний Потік, який служив в тому ж самому полку, що і Михайло Василишин зі Спаса. Відомо це стало лише 1984 року й с тих пір родичі Михайла Василишина намагались виправити цю помилку, у якій не має вини тезка з Чорного Потоку. Однак вирішити цю проблему вдалося лише 3 травня 2006, коли Президент України Віктор Ющенко підписав указ про надання Михайлу Василишинові посмертно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Отже, цього разу йдеться лише про „втішний приз”?

Анатолій Шапіро. Під час Другої світової війни – командир окремого стрілецького батальону. Учасник визволення концтабору Аушвіц, у якому був в’язнем батько Віктора Ющенка. 21 вересня 2006 Президент України Віктор Ющенко підписав указ про присвоєння Анатолію Шапіро посмертно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Безпосередньо про подвиг А.Шапіра громадськості практично нічого не відомо.

Олексій Берест – За часів Незалежної України стало широко відомо, що він також разом із гороями СРСР Єгоровим та Кантарією вивішував червоний прапор (прапор перемоги та поневолення половини Європи) на Рейхстагу в кінці радянсько-німецької війни — так званої Великої Вітчизняної. Але в СРСР про нього забули. В Незалежній Україні, до якої Берест має відношення лише за фактом свого народження на Сумщині (помер у 1970-му році), його земляк-президент Ющенко „виправив цю несправедливість” у 2005-му році.

Тетяна Маркус – також народилася на Сумщині у єврейській родині. Відзначилася активною діяльністю під час німецької окупації у Києві. Відверто кажучи, якщо сьогодні ми вважаємо, що московський більшовизм дорівнює німецькому нацизмові, то зовсім не зрозуміло, чому особі, яка боролася на боці одних окупантів проти інших потрібно було присвоювати звання Героя України. Тим більше, що подвиги Маркус на сучасній мові називаються дещо простіше – тероризм.

Зокрема, вона під час параду окупантів кинула гранату, замасковану в букеті айстр, в маршируючу колону солдатів. Тетяна Маркус влаштувалася працювати у їдальню для німецьких офіцерів та підсипала отруту в їжу. В результаті кілька німців загинуло. Вона власноруч застрелила гестапівського інформатора. Але, як свідчать біографічні дані Маркус, німецьких офіцерів дуже приваблювала її краса. Наскільки далеко заходили стосунки підпільниці із окупантами, невідомо. Однак, гестапівці її викрили, заарештували та після довготривалих катувань розстріляли. Тетяна Маркус – справжній зразок героїзму за стандартами СРСР. Але до чого тут Україна?

Кузьма Дерев’янко – генерал-лейтенант Радянської Армії. Народився на Уманщині, помер у 1954-му році у Москві. Воював у Другій світовій війні на боці СРСР. До цього – у ганебній радянсько-фінській війні 1939-1940 рр., де за здобутки отримав звання полковника. Відзначився тим, що від імені радянського Верховного Головнокомандування приймав капітуляцію Японії у 1945-му році. Оце й є здобутки перед Незалежною Україною.

Зважаючи на теперішнє законодавство та філософію сучасної влади, вищеназваних осіб ніколи й нізащо не можна позбавити звань Героїв України. Так само, як українські патріоти, що загинули у боротьбі за Незалежність задовго до 1991-го року ,відтепер не будуть вшановані державою. Малюсенький плюс такої ситуації у тому, що принаймні людей на зразок поета Івасюка, мабуть, влада таки залишить у спокої не буде де героїзувати через десятиліття після їхньої смерті. Якщо, звичайно, і вони не заважатимуть демонтувати Незалежність, а відтак – і проти них знайдуться формальні причини позбавити звання Героя України.

У списках Героїв України ми знайшли навіть Тараса Григоровича Шевченка. Проте, це не той найвеличніший українець, про якого ви найперше подумали. Тарас Григорович Шевченко-герой — генеральний директор акціонерного товариства «Алчевський металургійний комбінат». Тарас Григорович Шевченко-поет, філософ, борець за Україну, найбільш шанована усіма українцями особистість, що віддала все своє життя справі визволення нації – поки що не Герой України. Прямуємо назад до УРСР!