Споконвічне гасло володарів світу «розділяй і владарюй» зникає з програм дій сучасних правителів. Ще в минулому столітті деякі колоніальні держави добровільно відмовились від своїх колоній. Осудження загарбницької політики, переоцінка історичного минулого зумовлює перебудову стосунків між державами і народами на нових засадах — добросусідства, рівноправності, справедливості. Таке примирення було заманіфестоване низкою держав — колишніх метрополій, що їхні уряди офіційно попросили вибачення у раніше підвладних їм народів або тих, яким було завдано кривди. Так, 2008 року уряд Австралії звернувся до аборигенів з вибаченням за вторгнення на їхню споконвічну землю й розбудову тут своєї держави, за завдані їм утиски і збитки. Того ж року Палата представників США схвалила резолюцію, якою вибачається за фундаментальну несправедливість та жорстокість рабовласництва, в умовах якого формувалась держава. Ще раніше з вибаченням перед чорношкірими виступили власті окремих штатів, де були найбільші плантації, на яких використовували працю негрів-рабів. Також Конгрес вибачився перед індіанцями Північної Америки, а ще раніше перед гавайцями за те, що їх 1893 року було позбавлено незалежності. Не лишилися в боргу США і перед Лівією, заплативши компенсації за бомбардування в 1986 році міст Тріполі й Бенгазі. А Лівія зобов’язалася виплатити штатам велику суму за акт, вчинений у небі над Шотландією 1988 року, внаслідок чого загинули 270 осіб, здебільшого американців. Відшкодовує Лівії Італія за колонізацію, яка тривала 30 років. Угода про компенсацію передбачає будівництво італійцями сучасної автотраси вздовж узбережжя Середземного моря, співпрацю в галузі освіти тощо.

ФРН відшкодувала борги остарбайтерам за підневільну працю в Німеччині, її уряд компенсує також моральні втрати євреям, які перебували у блокадному Ленінграді, а нині мешкають у країнах західного світу. І т. ін.
А як же Росія? Чи були в історії її стосунків з іншими народами тільки «возз’єднання» та «визволення»? Чим насправді були ці «дружні» акції? Скільки внаслідок них пролилось крові, відтято голів, четвертовано, страчено на шибеницях і т. ін. — не виміряти, скільки знищено поселень, асимільовано народів — теж таємниця історії. Про це — в дослідженні І. Дзюби «Застукали сердешну волю».

Україна в обіймах Москви зазнала не кращої долі. Ось лише дещо.
Віроломне розірвання договірних умов 1659 року й окупація Гетьманщини, збиткування над українським населенням московського війська.
Розгром гетьманської столиці Батурина 1708 р., де всіх жителів аж до немовлят було знищено московськими головорізами. Батурин став символом національної трагедії.
Зруйнування 1775 р. Запорізької Січі, внаслідок чого козацьке військо змушене було шукати інших земель, а ті козаки, що лишились, були покріпачені.
Розправа банди Муравйова над населенням Києва 1918р., коли на вулицях міста лежали гори трупів. Всяк, хто мав необережність заговорити по-українському, діставав смертельну кулю.
Окупація УНР московсько-більшовицькими військами й утворення штучної форми державності, підпорядкованої комуністичній владі Москви.
Організований комуністичною владою геноцид українського народу 1932-33 років, що забрав 10 млн. життів.
Масові репресії, що тривали впродовж усього існування Радянського Союзу, коли було репресовано або розстріляно, зокрема, значну частину наукової і творчої інтелігенції, зокрема 300 кобзарів. 1937-38 роки — чорні дати, що їх вписала більшовицька влада в історію радянської України.
Обмеження всякими засобами в дорадянські і в радянські часи української мови, в останні десятиліття — під знаком переходу всіх мов Союзу на єдину мову міжнаціонального спілкування.
Це тільки окремі криваві сліди, залишені в Україні російською царською, а потім комуністичною владою. Здавалося б, країна, ставши на шлях демократичного розвитку, мала змінити свою ідеологію великості й зверхності, переосмислити своє минуле і відповідно будувати сучасне й майбутнє. Навпаки, досі болить удар, що завдала імперії як закономірний акт сама історія 1991 року. І жевріє в головах політиків старе, але інтерпретоване по-сучасному гасло про «возвращєніє утрачєнних земель». Насамперед України, бо, як чується раз у раз із Кремля, «без Украіни не может бить Россіі». А факти, що з’ясовуються з давніх джерел, з архівів, зі спогадів очевидців, або спростовуються або трактуються «навпаки». Замість слів покаяння — потужна зброя біля самого кордону, на всяк випадок. Таким «випадком» можуть бути й «утиски» російської мови, бо, як казав В. Путін, де російська мова, там Росія. Ведеться також інформаційна війна, на повну потужність діє п’ята колона, у якій виконують певну роль і деякі очільники нашої держави.
Важко зламати ментальність взагалі, а особливо ментальність Чінгісхана, яка передається з покоління в покоління з її невситимим вовчим голодом на чужі території, з її несприйняттям для себе цивілізаційних засад співіснування народів — суверенності, толерантності, рівноправності. Проте історія не стоїть, треба думати, нехай хоч і в неозорому майбутньому держава, яка спочатку зазіхала на підкорення всього світу («…міровой пожар раздуєм») урешті чи то під новим ударом історії, чи внаслідок національного прозріння по-іншому оцінить свою роль. Для Росії час покаяння ще не настав.

Антоніна Матвієнко