Для держави, яка лише порівняно недавно після багатовікового поневолення здобула незалежність, 20-річний ювілей від дня, коли було проголошено Декларацію про державний суверенітет України, — визначна дата. Здавалося б, найвищі керманичі мали б використати таку нагоду на повну потужність та показати цілому світові, а передусім – своєму народові, що ми є і ми будемо на власний розсуд, зі своєю правдою жити і розвиватися. Вони, здавалось би, повинні на повний голос говорити про Україну так, щоб було чути навіть за океаном. Але цього разу не склалося.
Ще зранку, ідучи на роботу, я піймав себе на думці, що у місті святковою атмосферою навіть не пахне. Лише де-не-де спромоглися вивісити державні прапори, не побачив і жодної наочної агітації до ювілею суверенітету України. Для нинішньої влади, яка чимдалі більше користується радянськими методами впливу на суспільство, — це дивина. Хіба би довелося визнати, що вона вже відкрито зневажає Україну як незалежну суверенну державу, бо інакше б на кожному кроці з бігбордів людей «вітав» би усміхнений Янукович. Згадую новини останніх днів та починаю сумніватися: а чи взагалі та влада часом не забуде про 20-річчя Декларації про державний суверенітет України? Президент бо – у відпустці, увесь апарат його адміністрації також за кордоном відпочиває, та й депутати, певно, не обділені бажанням роз’їхатися по курортах серед літа… Утім, Верховна Рада все ж відкрила урочисте засідання із знаменної нагоди. І навіть відпочиваючий Янукович прочитав звернення до українського народу. Але текст того звернення надто вже суперечив нагоді, з якої його виголошував президент.

Російське інтернет-видання «Росбалт», коментуючи слова Януковича, із неприхованою радістю не забарилося повідомити своїм читачам, що за словами українського президента «євроінтеграція з Росією і з центрами світової політики є головною умовою економічного процвітання та соціального прогресу країни». Що це, скажіть, за абракадабра? Яка така «євроінтеграція з Росією»? Чи слово «євроінтеграція» досі присутнє у промовах Януковича лише за інерцією? Схоже, що так. Але у цьому разі ми маємо лише утвердитися у думці, що жоден суверенітет, а тим більше – незалежність України нинішню владу не тішить. Навпаки, навіть у вітальних промовах до таких дат, як сьогодні, її представники не приховують свого палкого бажання повернути державу в обійми Москви.
Зрештою, для чого розглядати інтерпретації якихось російських ЗМІ, коли достатньо уважно прочитати цитату з виступу Януковича: «Водночас слід пам’ятати, що у складі Радянського Союзу, хай і в умовах обмеженого суверенітету, Україна заклала основи економічної і культурної потуги, без якої майбутня Незалежність була б неможливою», — сказав глава держави. Отож, на думку Віктора Федоровича, навіть «культурна потуга» закладалася в умовах імперії, яка проводила масові репресії, влаштовувала голодомори, винищувала усе українське будь-якими доступними методами. «Братерство» з московітами відзначилося десятками мільйонів жертв серед українців за часів СРСР, а раніше, за царату, Москва неодноразово прямо забороняла вживати українську мову та стверджувала навіть, що такої не було, нема та не буде. Про це знає кожен школяр, але тільки не Янукович, чи не так?

До дідька таку владу! У суспільстві вже сформувалося чітке уявлення про неї як про «грязь Москви». І не було би особливих проблем, якби уся проблема була лише в Януковичі та його поплічниках. Зрештою, за останні двадцять років українська нація не раз показувала, як вона вміє викидати з крісел і не таких «авторитетних лідерів». Але в тому то й біда, що загальнонародне волевиявлення в Україні виявляється якось не так, як в інших європейських державах.
У деяких країнах ЄС спроби зменшити заробітну платню чи пенсію, збільшити пенсійний вік тощо негайно викликали масові народні протести, які примушували тамтешню владу слухати людей. У порівнянні з греками, іспанцями чи французами українці постійно дозволяють своїй владі сідати собі на голову. У країні масове безробіття – мовчать, зарплати реально знизилися настільки, що на них неможливо прожити навіть у бідності, — мовчать, влада збирається підвищити пенсійний вік – мовчать, піднімають у півтора рази вартість комунальних послуг – мовчать, відбирають громадянські права та намагаються ввести кримінальну відповідальність за найдрібніші правопорушення – мовчать! Та що ж це за мазохізм такий? Не можуть нормальні люди при здоровому глузді свідомо погоджуватися на те, що від них раз за разом відбирають їх законні права та шматок хліба.
На перший погляд, усе це можна було би віднести до загадковості українського менталітету або ж говорити, що ми, мовляв, не привчені до громадянського суспільства, бо стільки століть у неволі наш народ перебував… Власне, останні двадцять років саме такі тези ми постійно і чуємо. Більше того, за винятком окремих патріотів, думка яких дивним чином не набирає достатньої підтримки серед населення, майже ніхто нічого не робить, аби змінити становище. У такій ситуації пересічний українець почувається на рідній землі іммігрантом. Мільйони наших співвітчизників напівлегально живуть за кордоном, і їм там краще… Тож, на сьогодні ідею незалежної держави у нас можна вважати дискредитованою?
Насправді це питання можна поставити й іншим чином: чи дійсно ось уже два десятиліття ми маємо свою суверенну державу, а якщо Незалежна Україна – це лише бутафорія, яка виникла на тлі слабкості Москви на початку 90-х років минулого століття, то як зміниться наше життя, коли цю уявну незалежність ми втратимо навіть формально?
Таке питання сьогодні видається дуже актуальним, тому не даремно його обговорюють аналітики. Фахівці політології вказують на цілу низку передумов для втрати незалежності України:
— величезна корупція та зубожіння нації, які не дозволяють формувати справжнє громадянське суспільство;
— політика нинішньої влади, яка стала неприховано слухняною до одвічного ворога України – Москви;
— відсутність навіть натяку на реформи у соціальній та економічній сферах, що формує у суспільстві відчуття безперспективності та цілковитий песимізм щодо можливого поліпшення життя навіть для наступних поколінь та ін.
Вже одного цього було би досить, щоб звідкісь з-за кордону, наприклад, з Москви чи Варшави, приїхали «добрі дядечки», повивішували на наших вулицях свої державні прапори та «навчили нас жити». Але це ще не всі небезпеки, які нависли сьогодні над Незалежною Україною.
Напередодні 20-річчя проголошення суверенітету фонд «Демократичні ініціативи» оприлюднив більш розлогий список загроз для України. Окрім уже названих, він містив енергетичну залежність, сепаратистські рухи, спрямовані на відокремлення певних територій, фактичне перетворення України на буферну зону, накопичення величезних державних боргів, втрату дієздатності української армії та інших силових структур, слабкість національної валюти тощо. Без сумніву, усе це вкупі поступово формує, на думку експертів, втрату довіри більшості населення до держави Україна, а відтак, дедалі більше людей відмовляються підтримувати ідею її незалежності… Якщо ж до цього додати втрату ознак національної ідентичності (засилля російського «культурного» продукту, відмова багатьох регіонів від української мови тощо), ситуація і справді виглядає фатальною. І виникає наступне запитання: ким, насправді, є Янукович – злодієм, що завдяки брехні передвиборчих обіцянок видерся на саму нагору, чи відображенням інтересів значної частини зневіреного та деградованого суспільства, тої частини, яка за логікою, буде лише зростати?
Вочевидь, мільйонам українців, які не лише вірять у власну націю, але й прагнуть жити в своїй незалежній державі, варто над цим замислитися. Адже мовчазна позиція патріотів лише послаблює країну та робить наш суверенітет дедалі більш уявним. Як не прикро, але сьогодні ситуація виглядає так, ніби ми, зберігаючи незалежність держави, мордуємо самі себе. Утім, не будемо забувати, що втративши ту незалежність, ми будемо картати себе за це ціле життя. Так у багатовіковій історії України було вже не раз.

Петро Українець